Подаємо цикл матеріалів Сніжани Божок про наших земляків-героїв.
«Охотнік» влучно стріляв, доки ворог не підірвав
Наша ненька-Україна щедро усіяна патріотами. Та всі вони різні: одні – вдягають вишиванки, інші – співають гімн... Є й такі, що від душі кричать: «Слава Україні»! А є, які мовчки, без зайвого галасу і популяризації, обирають найскладніший шлях – захист рідної землі від ворога, який нахабно вдерся на чужу територію. Не доведи Господи підкоритися ненависним завойовникам, страждати і проливати сльози, думав Сергій Великохатній з Козельця (Чернігівська область), коли тільки-но почалася антитерористична операція на Сході. На той час він вже мав звання майора і був на заслуженому відпочинку. Та навіть гадка про те, що наша країна може опинитися в рабстві, якщо вчасно не стати на її захист, не давала спокою колишньому працівнику правоохоронних органів.
Сергій Леонідович глянув в заплямоване кров’ю обличчя неоголошеної війни два роки тому. У найзапекліших боях за Вуглегірськ, коли снайпери прострілювали всі вулиці, терористи поливали із «градів», а важка бронетехніка ворога сунула з усіх боків, він мужньо командував одним із двох блокпостів ЗСУ.
Мріяв лікувати, а довелось… стріляти
Свого часу звичайний хлопець із селища мріяв про доволі благородне заняття – лікувати тварин. Навіть закінчив Козелецький технікум ветеринарної медицини. Та не склалося, як гадалося. Після закінчення місцевого учбового закладу подався на південь України здобувати більш серйозну професію і вступив до Одеського інституту сухопутних військ на спеціальність «командир мотопіхотних підрозділів». Опісля – шість років ніс службу в 169-му навчальному центрі «Десна», командував навчальною ротою. Звільнився в званні капітана.
«Останній рік в частині я був старшим викладачем циклу вогневої підготовки. Навчав особовий склад справно володіти зброєю. Наприкінці 2003-го року звільнився з лав Збройних Сил, а в січні 2004-го – пішов до органів внутрішніх справ, яким віддав сім років свого життя. Починав на посаді дільничного, а закінчив заступником начальника райвідділу. На заслужений відпочинок вийшов за вислугою років у званні майора».
Ще досить молодий 36-річний Сергій щойно вийшовши на пенсію приступив до втілення своєї мрії – власними руками будував омріяне помешкання. Як справжній чоловік він добре знав, що повинен за життя обов’язково зробити три речі: посадити дерево, виростити сина і побудувати власний дім. Перші два завдання на той час він вже успішно виконав: на подвір’ї весело грався дев’ятирічний Богдан, а в саду буяло не одне посаджене чоловіком дерево. Отож справа за будинком. «Озброївшись» будівельним приладдям, колишній міліціонер вирішив спробувати себе в іншому амплуа. Тому й узявся за будівництво сімейного гнізда.
«Навички будівельника у мене є, адже я все життя прожив у селищі, тому роботу доводилося виконувати різну. Велике задоволення отримував від самого процесу. Звісно, в чомусь мені допомагали більш досвідчені спеціалісти, але я дотримуюсь такої позиції, що потрібно, наскільки це можливо, будувати родинний дім власноруч. Тільки тоді відчуєш його справжню цінність».
Замість мирного відпочинку – обстріли, танки, загиблі…
Лишатися осторонь кривавих подій на Майдані майор Великохатній не міг. По можливості долучався до небайдужої аудиторії патріотичних українців. Та коли вже й на Сході почалися заворушки, терпець увірвався і молодий пенсіонер пішов до військкомату з проханням відрядити його добровольцем. Якраз тоді розпочиналася перша хвиля мобілізації. Лежачи на дивані і дивлячись на ті події на Донбасі, можна всі нерви втратити, — пояснює свій вчинок Сергій Леонідович. «Більше того, як можна спокійно споглядати, коли до рук беруть зброю зовсім юні хлопці, які до цього її тільки у фільмах бачили. А я – людина військова – буду ховатися за спинами тих, хто ще зовсім життя не бачив…», - дискутував про себе чоловік.
Про те, як воював, говорить неохоче. І не лише тому, що у житті неговіркий. Доводилося йому виконувати різні специфічні завдання, про які відверто хіба що після війни розповість.
«У березні 2014-го року почув звістку від екс-міністра оборони, що війська переводяться на посилений ступінь ведення служби. Як колишній військовий я розумів, що ні до чого доброго це не приведе, - розповідає мій співбесідник. – Не роздумуючи, взяв свій квиток і пішов до військкомату записуватися добровольцем. Але начальник, з невідомих причин, лишив мене при місцевому органі військового управління – офіцером відділення комплектування команд. Кілька разів я тоді звертався до військового комісара, щоб поїхати у бойові частини. Постійно звучала відмова… Але врешті-решт я таки «дожав» його. Так у серпні потрапив до 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів – 1». Спочатку служив в стройовій частині, до якої був відряджений військкоматом. А згодом мене перевели на посаду командира взводу. Ротним став вже після першої ротації.
«У серпні 2014 року звільнили Станицю Луганську, вийшли до Сіверського Донця. Комбат з начштабу всю операцію самі продумали і реалізували. Повернулися ми на Чернігівщину в листопаді 2014 року. Виїжджали з Десни, а приїхали до Гончарівська, до 1-ої танкової бригади. Там ми побачили, що батальйон почали посилювати протитанковими ракетними комплексами, мінометним та танковим взводом ... Стало очевидним, що в другу ротацію ми поїдемо не паспорти листати на блокпостах».
Двічі майор лишився з однією ногою
Друга ротація почалася для Сергія Великохатнього (позивний «Охотнік») 18 січня 2015 року, коли його рота зайшла у Вуглегірськ. Саме це невелике містечко і стало першою стратегічною метою бойовиків під час Дебальцевської операції. Тут вже й досвідчені вчилися воювати на ходу, відкидаючи вивчене по книжках. Саме тут мій співбесідник вдруге отримав звання майора.
«До цього говорили, що наш батальйон стоятиме в другій лінії оборони, а опинилися ми на передовій. Ну що ж, не перший раз. За 10 днів до початку боїв ми добудували міцний бліндаж (укриття, влаштоване на бойових позиціях для захисту групи воїнів від артилерійського та іншого вогню противника – Авт.). Більше позицій нарити не встигли. Земля мерзла, а інженерної техніки в батальйоні тоді не було. Це що стосується укриттів. На вогневі позиції я розподіляв людей сам, кожного окремо. У затишшя між обстрілами брав хлопців за руку, водив, показував, де чия позиція в разі чого, як можна поліпшити її, хто куди має бігти, куди повинен падати, куди стріляти, кого прикривати…».
29 січня почався штурм Вуглегірська. Погодні умови були такі, що далі десяти метрів ніхто нічого не бачив. З п’ятої ранку – артобстріл, далі на місто пішли танки. Спершу з боку Єнакієва, потім з Горлівки.
«Там я зрозумів одну закономірність. Хто до бою сильно хвалиться – в бою, скоріш за все, участі не братиме. І навпаки. Спочатку людина могла здаватися пасивною і навіть дивною. А в бою – найкращий товариш».
Коли майор Великохатній побачив, що колона бронетехніки ворога вже зовсім поруч дав команду «Рота, до бою!». Вже за кілька годин стало очевидним, що противник зібрав надто великі нерівні сили.
«Першу атаку ми успішно відбили за допомогою танка. Якби у нього гармату не заклинило, відбили б і другу. Так, в ході бою вийшли з ладу два танки батальйону. Хоча втрати противника на той момент складали на один танк більше. Підбита техніка перегородила ворогу шлях. Вони посадкою, а там – розтяжки».Надвечір, хоч ситуація в стратегічному населеному пункті і лишалася напруженою та артилерійські дуелі дещо стихли.
«Близько шостої вечора я знову почав ходити по позиціях, людей якось підбадьорювати, тому що видно було з усього: ще трохи і почнеться паніка. Але кругову оборону ми все-таки тримали. Раптом з третього поста передають про рухи в темряві. Хтось, мовляв, ходить, їздить, гуде… Побіг туди... Раптом удар, бахнуло, курява, хоч око виколи. Лежу вже я на землі, причому в свідомості. Давай підтягуватися, але на ноги спертися не можу, зрозумів, що з ними щось не те. Пам’ятаю, що нас було двоє: я і Ванька Шутько. Я навпомацки передав це по радіостанції і відключився. Скоріш за все – то прилетів до нас «град». Прийшов у себе на кілька секунд, коли дзвонила дружина – це було десь в Дебальцево чи в Луганську, а потім вже через добу у Вінницькому госпіталі. А наші хлопці й надалі продовжували тримати оборону».
У ході боїв 29-31 січня у Вуглегірську військовослужбовці 13-го мотопіхотного батальйону знищили понад 30 піхотинців і танкістів гібридної армії Російської Федерації. Взяли в полон трьох ворожих вояк.
Герой нашої публікації на той час вже вів свій власний бій: за життя. Численні операції, завдяки яким вдалося врятувати праву ногу. Ліву, на жаль, довелось ампутувати. Два місяці в лікарні і така довгоочікувана дорога додому…
З офіцерів і солдат батальйону, які відзначилися в боях за Вуглегірськ, саме майор Великохатній був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності нашої держави. Президент Порошенко вручив бійцю іменний годинник, коли той перебував у госпіталі. А в березні нинішнього року волонтерська організація «Жіноча сотня самооборони Чернігова» нагородила мужнього козельчанина Сергія Великохатнього орденом «Лицарський хрест добровольця».
«Немає ніякої антитерористичної операції. Три роки вже триває справжня війна, але неоголошена. Якщо говорити про нагороди, то найбільшою для мене буде – мирна цілісна і незалежна Україна!», - підсумував захисник.
Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву бійця