55-річна Ольга Борисенко працює в Козелецькій школі № 2. Цього року навчає перший клас за стандартами Нової української школи. Вона завжди зібрана, уважна до дітей і по-материнськи турботлива. З першого погляду ця жінка здається саме такою, якою і має бути вчителька. Виявляється, і не дарма. У Ольги Михайлівни уся рідня – педагоги. Здібності до навчання дітей вона перейняла, як кажуть, із молоком матері.

Основоположниками вчителювання у родині були бабуся і дідусь Ольги Борисенко – Поліна Климівна і Микола Пилипович Висоцькі. Свою педагогічну діяльність вони почали у 1929 році, обоє працювали вчителями початкових класів. Побували в школах Пісоцького, Кривицького, Карасинівки, Сираїв, Скрипчина, Данівки, Лихоліток. Дідусь був і директором деяких шкіл.

- У ті часи на них трималася не лише освітянська робота, а ще й просвітницька, культурно-масова і ще багато чого, - розповідає Ольга Михайлівна. - На двох у них було більш ніж 80 років педагогічного стажу.

Почату ними діяльність продовжила моя мама – Галина Миколаївна Висоцька, теж вчителем початкових класів. Спочатку працювала у Данівці, а потім у Козелецькій гімназії. Маючи такий приклад перед очима, я завжди мріяла стати вчителькою. Я бачила, із яким запалом, натхненням працювала мама, чула життєві історії від дідуся з бабусею, і це надихало й мене піти працювати у школу. Але вступила до Чернігівського педагогічного інституту я не з першого разу – спочатку не вистачило півбалу… Друга спроба виявилася більш вдалою. А коли вже почала працювати, то самі діти стимулювали йти на роботу кожного дня з радістю.

У ході розмови Ольга Михайлівна пригадала ще багато родичів, які теж присвятили своє життя навчанню дітей. Так, у її дідуся Миколи Пилиповича була рідна сестра, яка працювала вчителькою української мови та літератури у Вінниці. А у двоюрідного брата невістка учителька – це ще одна гілочка роду Висоцьких. Інший двоюрідний брат Валерій став викладачем історії та права. Зараз він працює в економічному інституті у Воронежі.

Чоловік моєї співрозмовниці Володимир Іванович (нині покійний) теж був вчителем історії та права. Працював спочатку в Бобровицькому районі, а згодом, коли вони одружилися, прийшов у Козелецьку ЗОШ І-ІІІ ст. № 2, де вже вчителювала його дружина.

- Мій чоловік мав 28 років педагогічного стажу. У мене вже 33 роки, - продовжує вчителька. – А якщо взяти усі роки вчительської праці мого роду, то виходить близько 300 років! І це ще не враховуючи чоловікову рідню. Бо серед них теж чимало педагогів. Його двоюрідна сестра – історик і правовик, так само і її чоловік. І три його брати працювали в районних відділах освіти. Ось така в нас сім’я.

А ось дочка Ольги Михайлівни 27-річна Олена свого часу пішла вивчати економіку й міжнародний менеджмент, і зараз вона працює в косметологічній компанії. Діти, яких навчала Ольга Борисенко, теж не пішли учительською стежкою. Більшість із них – економісти, фінансисти, юристи, дехто працює в прокуратурі, дехто в центральній виборчій комісії в Києві.

- Теперішні діти зовсім інакші, ніж ті, які навчалися років 20 тому, - продовжує Ольга Михайлівна. – Вони вимагають від учителя знатися і на сучасних технологіях, і на комп’ютерних іграх.

- То Ви граєте в комп’ютерні ігри?

- Аякже! Це ж допомагає порозумітися з моїми учнями. Я завжди намагаюся йти в ногу з часом. Тому для власного розвитку читаю про нові ідеї у педагогіці, нові методи, техніки тощо. Й теперішні нововведення Нової української школи для мене теоретично вже були знайомі. Ну а практичне їх застосування освоюю нині. Багато чого мене навчили на курсах підготовки до НУШ, показали, де можна брати необхідні матеріали для роботи, ігор. Дуже дякую керівництву Козелецької громади за те, що так швидко зреагували на освітянські новації й закупили необхідне обладнання, меблі, дидактичні матеріали. Працювати в таких умовах – одне задоволення!

За стандартами Нової української школи діти почуваються на уроках вільніше (можуть ходити класом, розмовляти тощо), учитель вчить їх не лише читати-писати-рахувати, а й висловлювати свої емоції (для цього щодня приділяється час у так званому ранковому колі), спонукає до самостійних роздумів і власних висновків. До того ж саме навчання проходить в ігровій формі, без жодного примусу, й замість табелів передбачається свідоцтво досягнень учня. Парти у нинішніх першокласників теж нові – розраховані на одного учня й з можливістю легкого пересування. Таким чином дітей можна розсадити групами чи у спільне коло, щоб дивилися один одному не в спину, а в очі.

- Пригадується один випадок: мама тоді вже була давно на пенсії, захворіла й лягла в лікарню. А там зустріла жінку, яка впізнала у ній свою першу вчительку. Це ж через 60 років! От що значить дитяча любов! У ті часи, коли вона навчала своїх учнів, до вчителя ставилися з великою повагою. На вулиці навіть соромилися при вчительці цигарки палити чи насіння лузати. Але було по-своєму і важко, особливо у післявоєнні роки. Дідусь розповідав, як будував свій дім, а в школі в той час не було парт для учнів. Він уже приготував для себе деревину, щоб зробити підлогу в домі, аж тут завідувач районного відділу освіти просить: «Діти без парт сидять, Миколо Пилипович, треба щось вигадати!» І дідусь віддав тоді власну деревину на парти, а сам ще пару років жив із земляною долівкою. Така була відданість професії!

Хоча, що там казати, коли бачиш віддачу від дітей, то працювати хочеться! А ще буває, діти так захопляться роботою на уроці, що несвідомо кличуть мене мамою. Тоді я точно розумію, що не чужа для них, а своя, рідна.

- Після стількох років педагогічного стажу чи не пора би Вам на підвищення, тобто на директорську посаду?

- Ні, я себе бачу тільки з дітьми. А директору треба працювати й з дорослими. Тут, у класі я й начальник, і директор. Але моє завдання не підносити себе, а так піднести учнів, щоб вони впевнено пішли у доросле життя.

Ганна Самойленко