Козелецька селищна рада

Козелеччина славиться своїми пам'ятниками архітектури, старовинними храмами.

То ж запрошуємо вас на віртуальну екскурсію визначними місцями Козелецької громади.

СОБОР РІЗДВА БОГОРОДИЦІ (смт. Козелець)

Дуже давно, у середині XVIII ст., звичайний хлопець із козацького села Лемеші, що неподалік від Козельця, Олекса Розум став графом і одружився із дочкою Петра І Імператрицею Російської Імперії Єлизаветою Петрівною. Після цього його молодший брат Кирило теж стає графом і у сімнадцятирічному віці після здобуття освіти в кращих європейських університетах того часу призначається президентом Петербургської Академії наук, а згодом, 22 лютого 1750 р., обирається гетьманом Лівобережної України (новому гетьману виповнилося лише 22 роки). Їх мати - проста селянська жінка - також одержує графський титул і звання придворної статсдами. На знак вдячності про те, що Бог послав Наталці Розумисі та її дітям великі статки і таку дивну долю з новим прізвищем Розумовські, цією родиною було побудовано в центрі Козельця надзвичайної краси храм - собор Різдва Богородиці. Цей Божий храм, збудований у стилі українського бароко, став окрасою Козельця.

І, тепер, з будь-якого шляху до Козельця видно його високу дзвіницю (збудовану поряд з ним, але дещо пізніше) і власне величний масив собору, що вибагливими бароковими банями неначе лине до неба.

Козелецький собор Різдва Богородиці побудований у 1752-1763 рр. у бароковому стилі петербурзької художньої школи, але з використанням планувального рішення і декоративних елементів, притаманних українській архітектурі. Будували його український архітектор І. Г. Григорович-Барський та російський архітектор А. В. Квасов.

Козелецький собор Різдва Богородиці є українським дев'ятикамерним храмом, в основу якого покладений рівногілковий грецький хрест із додатковими приміщеннями між кінцями хреста, що нагадує структуру дерев'яних зрубних храмів. На відміну від традиційної пірамідальної композиції, яка досягалась тим, що міжгілкові вставки будували нижчими за основний об'єм, у козелецького собору майже квадратний вигляд, тому що тут міжгілкові приміщення мають однакову висоту зі стінами планувального хреста. Таке композиційне рішення підсилює велич і граціозність будівлі.

Собор у Козельці є однією з останніх споруд в історії українського барокового храмового будівництва. Його відносять до найкращих архітектурних витворів XVIII століття в Україні та тогочасній Російській імперії.

Про красу інтер'єру храму гарно написав колись Ф. Ф. Горностаєв: «Тут вражає велика кількість світла, яке заливає все величезне приміщення і пишна розкіш оздоблення. Скрізь по стінах, по склепіннях і карнизах пишні гірлянди з листя та квітів, розкішні картуші і чудове ліплення голівки янголів, усе це підпорядковане точній архітектурній композиції внутрішнього вбрання, яке невимушене і легко одягає стовпи і стіни храму...».

Далі процитуємо, що пише Ф. Ф. Горностаєв про Іконостас, бо багато чого з того, про що написано на початку XX ст., сьогодні в храмі не побачимо! «Більш за все увагу привертає вражаючий своєю величчю Іконостас. Це ціла поема, виразності й красі якої підпорядковане все внутрішнє оздоблення храму. Це величне архітектурне творіння є найкращою пам'яткою Єлизаветинського рококо.»

Виготовили ікони для іконостасу, а також розписали сам храм видатні українські художники XVIII ст. Григорій Стеценко та Іван Чайковський, яких запросив на роботу до Козельця Ки­ри­ло Розумовський.

В повісті «Княгиня» Тарас Григорович Шевченко, який неодноразово бував в Козельці писав: «Місто Козелець своїм виглядом нітрохи не відрізняється від інших своїх братів, повітових українських міст. Одне слово, містечко нічим неприкметне та все-таки проїжджий, якщо тільки він не спить, коли міняють коней, або не закушує у пана Тихоновича то незмінно полюбується величним храмом грандіозної растреллівської архітектури, що його побудувала Наталя Розумиха».

Після завершення будівництва собору Різдва Богородиці архітектором А. В. Квасовим в 1766-1770 рр. була споруджена дзвіниця. Вона є однією з найвищих в Україні - її висота сягає 50 м до низу хреста.

 

БУДИНОК ПОЛКОВОЇ КАНЦЕЛЯРІЇ (смт. Козелець)

Пам’ятка цивільної архітектури XVIII ст., одна із двох збережених адміністративних будівель канцелярій козацьких полків.

Будівля споруджена в 1756-1765 рр. на замовлення полковника Київського козацького полку Юхима Дарагана за проектом і під керівництвом архітектора А.Квасова. У виконанні ліпного декору брав участь архітектор І. Григорович-Барський. У 1765-1781 рр. містилася канцелярія Київського козацького полку, а після скасування полкового устрою в 1781 р. — Козелецький магістрат. З 1860-х років до 1917 року тут знаходилося Козелецьке повітове земство, де протягом 1862-1868 років працював акцизним чиновником письменник та етнограф, автор першого українського роману «Люборацькі» Анатолій Свидницький.

У 1918-1958 рр. в будинку розташувалися органи НКВС УРСР; у підвалі було влаштовано в'язницю. В часи німецької окупації в ньому знаходилося гестапо. Під час Другої Світової війни пам’ятку пошкоджено. Улітку 1954 р. її дослідили, обміряли та зафотографували пам’ятокознавець С. Таранушенко й архітектор П. Макушенко. У 1958 році проведено капітальний ремонт, після чого передано центральній районній дитячій бібліотеці.

Двоповерхова з підвалом мурована будівля, вирішена у перехідній стилістиці від бароко до рококо, розташована в центрі міста посеред парку поблизу собору Різдва Богородиці і є архітектурним акцентом у забудові. Протягом XIX ст. сталися незначні зміни у внутрішньому розплануванні будинку, змінено дах, який первісно був укритий ґонтом, закладено деякі віконні й дверні отвори та пробито нові, зашклено відкриту лоджію-галерею на другому поверсі ризаліту.

Будівля канцелярії прямокутна в плані (співвідношення сторін 2:1), з виступаючим ризалітом на чоловому фасаді, що виконував функції закритого ґанку: там розміщено сходи на другий поверх і в підвал. На другому поверсі ризаліту — відкрита лоджія-галерея, вирішена у вигляді аркади з присадкуватими колонами й балюстрадою. Цей елемент надав мальовничості стримано декорованому фасаду. Стіни розчленовано пілястрами, рустованими на першому поверсі, гладенькими — на другому. Великих розмірів вікна мають півциркульні перемички. На першому поверсі вікна облямовані «вухастими» наличниками з виділеним замковим каменем, над якими — трикутні сандрики з ліпним горельєфним орнаментом (рослинні та геральдичні мотиви). Вікна другого поверху без наличників, увінчані ліпними раковинами з гірляндами. Пластичним акцентом головного фасаду була велика горельєфна композиція на першому поверсі ризаліту, що включала імперського двоголового орла та військову арматуру (не збереглася). Стіни ризаліту на першому поверсі прорізано круглими віконними отворами. Активну пластичну роль відіграють вінчальний та міжповерховий багатообломні карнизи, активно розкріповані на пілястрах.

Внутрішніми капітальними стінами будівля поділена на п’ять кімнат, згрупованих навколо сіней, що прилягають до ґанку. Всі приміщення першого й другого поверхів перекриті циліндричними або зімкнутими склепіннями. Під східною половиною будівлі є підвал, що складається з кількох камер, перекритих коробовими склепіннями й освітлених за допомогою вікон, розташованих на рівні цоколя. Стіни цегляні на вапняному розчині, потиньковані й побілені. Підлоги з дощок. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Первісно будинок опалювався двома пічками.

Пам’ятка архітектури національного значення з охоронним № 844.

 

ПОКОРЩИНА (Садиба Дарагана) (смт. Козелець)

Покорщина — найдавніший із збережених донині садибних комплексів Лівобережної України. Садиба збудована в середині XVIII ст. на невисокій терасі правого берега річки Остер. Належала родині Віри Григорівни Дараган, сестрі графів Олексія і Кирила Розумовських, та її чоловікові Юхиму Дарагану, київському полковнику. Архітектурний комплекс садиби Дараганів у Покорщині є пам'яткою архітектури національного значення з охоронним № 846.

Придбаний Наталією Розумихою для прийому у 1744 році невістки — російської імператриці Єлизавети. Пізніше подарований власницею у посаг доньці Вірі, дружині київського полковника Юхима Дарагана.

Існує дві версії назви Покорщина. Науковці вважають, що назва садиби походить від прізвища полкового писаря Івана Покорського, якому належала земля під маєтністю до 1744 року. Місцева легенда ж оповідає, що тут цариця Єлизавета після таємного вінчання з Олексієм Розумом вклонилася, “упокорилася” його матері Наталі Розумисі, яка на той час ще була звичайною шинкаркою.

Головний садибний будинок та флігелі групувалися навколо прямокутного курдонера. До нього вела під’їзна алея, по осі якої розташовано головний будинок. Два бічні одноповерхові дерев’яні флігелі (не збереглися) фланкували алею. На схід від головного будинку міститься кам’яниця, з західного боку був ландшафтний парк, що спускався до заплави річки Остер. На північ від курдонера містився господарський двір.

Із садиби Дараганів у Покорщині походять визначні твори ужиткового мистецтва та малярства, зокрема меблі, портрети Віри Дараган 1750 р. (втрачений), її чоловіка полковника Юхима Дарагана середини XVIII ст. та Василя Дарагана 1760-х рр. (обидва зараз у Чернігівському художньому музеї).

 

Головний будинок садиби збудовано близько середини XVIII ст. Зазнав неодноразових перебудов, але зберіг риси первісного вигляду. Одноповерховий, дерев’яний, потинькований, з мурованим підвалом, прямокутний у плані. По осі симетрії чолового фасаду — ґанок у вигляді чотириколонного портика тосканського ордера зі спареними колонами, з високим трикутним фронтоном і сегментним “ампірним” вікном у тимпані. Вікна прямокутні, витягнутих пропорцій, облямовані дощаною лиштвою, з віконницями. На кутах — накладні пілястри. Карниз не розкріповано. На причілку, зверненому в бік кам’яниці, є додатковий вхід із двоколонним ґанком.

Всередині будинок неодноразово переплановувався, тож первісне розпланування зараз не простежується. Вірогідно, воно було анфіладним. Будинок опалювався печами та грубами, викладеними поліхромними розмальованими кахлями (не збереглися). Перекриття плоскі по дерев’яних балках, підвал перекрито коробовим склепінням. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.

Головний будинок садиби Дараганів у Покорщині є унікальною пам’яткою садибної дерев’яної архітектури XVIII ст.

Кам’яниця Дараганів — пам'ятка архітектури, унікальна господарська будівля (комора) 18 століття, що входить до комплексу споруд садиби Покорщина.

Збудована київським полковником Юхимом Дараганом. Використовувалася для зберігання зброї, а також як скарбниця Київського полку.

Будівля збереглася в первісному об'ємі. Декор відноситься до 1750-1770 рр., дерев'яні сходи, що ведуть на другий поверх — сучасні. Споруда має стильові ознаки бароко і ампіру. Цегляна, квадратна в плані, однокамерна, двоповерхова з глибоким підвалом, який повторює по розмірах наземні поверхи. Перекриття — зімкнуті зводи, дах чотирьохскатний, крівля залізна.

Входи на перший і другий поверхи з боку західного фасаду. Вікна і двері з трьохцентровими перемичками і вухатими наличниками. У вікнах - грати. Стіни увінчані розвиненими карнизами, розкріпованними на пілястрах, що членують фасади і що підкреслюють розскріповані кути будівлі, по горизонталі членуються міжповерховим також розкріпованим карнизом.

Тяжіння до улаштування льохів виявилося в тому, що тут зведено три поверхи: наземний, напівпідвальний і власне підвальний, з багатьма нішами. Загадкою тут є відсутність кам’яних сходів, навіть не видно їх слідів в наземному поверсі, що розташований над землею на висоті 2-2,5 м. Мабуть, для більшої безпеки зберігання майна на верхній поверх вели дерев'яні приставні сходи.

Просторове вирішення інтер'єру збагачене наявністю великої кількості ніш, що мали функціональне призначення. Композиція споруди відрізняється цілісністю і простотою архітектурного задуму, лаконізмом форм і хорошими пропорціями. Пам'ятка — одна з небагатьох кам'яних господарських споруд XVIII ст, що збереглися, на Лівобережній Україні.

Флігель. До 1980-х років із західного боку головної алеї садиби знаходився флігель. Зведений він був одночасно з останніми спорудами. Будинок зберігався в основному в первісних об’ємах, добудова тамбура з північного боку і оформлення наличників відноситься до пізнішого часу. Будівля дерев’яна, потинькована, одноповерхова, прямокутна в плані, її об’ємно-просторове рішення лаконічне. Планування коридорне, перекриття пласкі, дерев’яні, дах чотирьохскатний з металевою крівлею. Значну роль в художньому вирішенні фасадів грав ритмічний лад віконних отворів, обрамованих дерев’яними наличниками, і дерев’яних пілястр.

Комора і сарай. На початку алеї, що веде до панського будинку розташовано дерев’яні господарські будівлі: комору (не збереглася) і каретний сарай. Комора являла собою підняту на стояках двозрубну клітку з чотирисхилим дощатим дахом на кроквах. Каретний сарай є однією з найстаріших дерев’яних будівель на Лівобережжі.

 

У 1975 році на території садиби кіностудія Ленфільм знімала сцени до художнього фільму «Звезда пленительного счастья» режисера Володимира Мотиля (про долю декабристів та їхніх дружин).

У 1980-і рр. втрачено один із флігелів, на території парку збудовано гаражі та господарські будівлі.

 

МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА (смт. Козелець)

Миколаївська церква розташована на південній межі давньої фортеці, на місці дерев'яної церкви на невеличкому узвишші над берегом річки Остер. Споруджена 1781—1784 в стилі пізнього бароко на кошти священика Кирила Тарловського та парафіян. Мурована, хрещата; до південного і північного рукавів прилягають низенькі екседри; з Сх. між рукавами — криволінійні у плані камери. Фасади завершено трикутними фронтонами. Увінчана багатоярусною банею.

 

ВОЗНЕСЕНСЬКА ЦЕРКВА (смт.Козелець)

На центральному майдані Козельця за 150 м від собору Різдва Богородиці височить Вознесенська церква, споруджена в 1866 - 1874 рр. Вона була збудована в час історичних стилів, що прийшли на зміну класицизму, який вичерпав свої можливості. Тоді на теренах Російської Імперії до складу якої входила і Україна, було побудовано велику кількість храмів у псевдоросійському стилі. Це уніфікувало та русифікувало культурно-історичне середовище національних територій, особливо України. Вознесенська церква є однією з небагатьох, в якій використано мотиви української архітектури. Незважаючи на цілком імпозантні, мальовничі вікна-люкарни, щільно стулені п’ять бань і загальні барокові обриси, вона все ж є пам'яткою не бароко, а архітектурного "історизму". Вознесенська церква - це мурований, п’ятибанний, хрещатий у плані храм з Східною та Західною апсидами. План церкви побудований за тим самим принципом, що і план собору Різдва Богородиці. Та зовнішній вигляд церкви не радісно-святковий, як у собору, а більш стриманий, майже суворий. Чотири декоративних верхи над міжгілковими вставками нагадують оборонні вежі. Стіни гладко тиньковані й побілені. Витягнуті по вертикалі вікна з напівциркульними перемичками нагадують бійниці, як і в давньоруських храмах. Інтер’єр Вознесенської церкви досить просторий, але зовсім не пов’язаний із зовнішнім виглядом. Так, бічні бані над міжгілковими комірками не розкриті у внутрішній простір. Іконостас та ікони в церкві зараз відсутні.

В 1975 -1988 рр. Вознесенську церкву, яка як і інші Козелецькі храми постраждала під час другої світової війни, було відреставровано. З 1988р. по 2017 року тут розташовувався створений тоді ж музей історії ткацтва Чернігівщини, де зібрані дуже цікаві зразки тканих виробів Сіверщини, матеріали по історії родини Розумовських, а також регулярно проводилися виставки творів художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва Чернігівщини. В 2017 році храм був переданий громаді Української православної церкви Київського Патріархату. На даний момент в храмі масштабна реконструкція.

І разом з тим, церква залишається унікальним зразком традиційного для Лівобережної України XVII-XVIII ст. хрестового п’ятибанного храму, збудовано в період історизму.

 

ЦЕРКВА СВЯТОГО МИКОЛАЯ (смт. Козелець)

Перший храм на Київській слобідці був побудований у період між 1669-1690 роками. Полковник Київського полку Костянтин Дмитрович Солонина вибрав місцем проживання Київську слобідку і вирішив побудувати церкву. Він захотів зробити жителям слобідки подарунок, залишивши таким чином добру пам’ять про себе. Вона була зі шпиталем та притулком для прочан, які захворіли в дорозі.

Перші конкретні дані з історії церкви святого Миколая на Київській слобідці надрукувала 1854 року газета «Черниговские губернские ведомости».

5 травня 1861 року траурна процесія з прахом Тараса Григоровича Шевченка рухалась через Козелець. Зупинилася вона за наполяганням людей біля храму святого Миколая, священник слобідської церкви відслужив панахиду над прахом Великого Кобзаря.

За радянських часів його перебудували під школу, причому верх було повністю замінено.

На даний час в будівлі знову розміщується храм, котрий повністю перебудований на сучасний лад.

Храм святого Миколая стоїть на чудовому місці – на високому пагорбі при в’їзді до Київської слобідки з боку Козельця на розвилці доріг до Києва, Чернігова, і Остра.

 

ЦЕРКВА ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО (смт. Козелець)

Крім описаних пам’яток в Козельці раніше існувало ще декілька. Найцікавішою з них була церква Преображення Господнього, яка знаходилася в ста метрах на схід від Будинку полкової канцелярії. Ця церква відома з початку XVII ст. і була найстарішим і головним храмом Козельця.
Ще 1622 р. поляки хотіли за допомогою сили перетворити її на костьол, але жителі міста вигнали з міста католицького ксьондза, та так рішуче, що ця подія привернула увагу тодішнього литовського гетьмана Сапєги. Останній описує події 1622 р. в Козельці у своєму листі до польського короля.
Після погрому Козельця татарами 1679 р. церква була зруйнована, і тільки 1720 р. коштом колишнього київського полковника Федора Коровки-Вольського замість дерев’яної було споруджено на іі місці муровану церкву Преображення Господнього. В ній у муруванні повторювалась структура дерев’яного тридільного храму з восьмибічною середньою частиною. У другій половині XIX ст. поряд з нею було побудовано дзвіницю у псевдоросійському стилі. 1911 р. в статті, присвяченій українському бароко, відомий дослідник архітектури і художник Г.К. Лукомський наводить власний малюнок церкви й пише: «Церква Преображення в Козельці, збудована біля відомого собору,., збереглась непорушно до цього часу».
За радянських часів церкву було зруйновано, і на її місці побудовано приміщення райвиконкому, в якому він розміщувався до початку 90-х років. Сьогодні, в двоповерховому приміщенні, яке знаходиться на місці храму розташовуються районний суд, НАСК «Оранта»(Козелецьке відділення) та районна служба зайнятості населення.
Зображень храму, на превеликий жаль, не збереглося.

 

ОЛЕКСІЇВСЬКИЙ ДІМ (смт. Козелець)

Палацово-парковий ансамбль поблизу Козельця. Створений на замовлення О. Г. Розумовського (від імені якого й одержав назву) під керівництвом архітектора А. В. Квасова для відпочинку царського двору під час подорожі Єлизавети Петрівни по Україні 1744 р. Знаходився між заплавою р. Остра і шляхом з Козельця до Переяслава. У 1748 р. будівельні роботи були відновлені й тривали до серед. 60-х рр. XVIII ст. Основними елементами садиби після завершення будівництва були: головний будинок, флігелі, Воскресенська церква (первісно Олексіївська, 1748—1757), які утворювали парадний двір; ставки, сад бароко, господарський двір, тераси до річки.

Головний будинок — одноповерховий, прямокутного плану з трьома ризалітами на кожному з поздовжніх фасадів і анфіладно-коридорною системою планування — був розташований на краю прямокутної дільниці і був орієнтований головним фасадом на місто. Інші споруди стояли симетрично відносно осі садиби, що проходила через середину будинку, ставків і саду. Відкрита тераса палацу з виходом до парадного двору у вигляді сходів, що розширюються донизу, оглядові майданчики, алея на березі Остра, сходи до заплави перед північно-східним фасадом об'єднували споруди з природним оточенням в єдиний ансамбль, який добре проглядався з боку Козельця.

Олексіївський дім був проявом нового напрямку в розвитку садибного зодчества, що формувався в Україні в першій половині XVIII ст. Його риси набули поширення на наступному етапі будівництва палацо-паркових ансамблів. Споруди не збереглись.

 

 

ТРЬОХСВЯТИТЕЛЬСЬКА ЦЕРКВА (с. Лемеші)

Кам'яна церква, яка розташована у с. Лемеші, Козелецького району, Чернігівської області. Вона є найпершим і найвидатнішим представником храму тетраконхового типу в Україні

Храм створений в стилі бароко, стіни складені із цегли. У плані церква являє собою тетраконх, який увінчаний куполом на напівциркульному барабані. Головна тема фасадів — конха зі спокійним ритмом пілястр тосканського ордера. Пілястри ділять стіни, які увінчані карнизами з тригліфами на фризах. Стіни основного масиву споруди з розкрепованими кутами, акцентованими пілястрами, увінчані фронтонами, розірваними в куту карниза і вписаними в атиковий пояс. Прямокутні отвори апсид оформлені простими широкими наличниками із замковими каменями.

На основному масиві будівлі розташовані вісім невеликих овальних вікон, по одному в розриві фронтонів. Багатством декоративної обробки відрізняється барабан, створений у тому ж архітектурно-художньому ключі, що і сама будівля. ЇЇ циліндрична будова прокреслена спареними пілястрами. Поставлені на загальний цокольний пояс, вони підтримують атиковий пояс верхівки з трикутними фронтонами. Підфризовий поясок барабана обрамляє півциркульні вікна.

Архітектурні деталі фасадів свідчать про поступовий відхід від барокових і наближення до класичних форм, що відбувалися в Україні у ІІ-й половині XVIII ст. У стилістичному відношенні вона знаменує перехід від бароко до класицизму.

Церква була збудована на замовлення і коштом графа Олексія Розумовського над могилою його батька Григорія Розума. Автор храму, зведеного у 1755 році над могилою Григорія Розума, достеменно невідомий. Є три варіанти: або це Андрій Квасов, або Семен Карін, або Іван Григорович-Барський. На початку церква задумувалася як ротонда, стовп і башта.

Будівництво розпочалося у 1755 р., храм освячено у 1760 р. Цього ж року був встановлений чотириярусний іконостас у стилі рококо. У ньому були ікони, виконані художником А. Воскобойниковим.

Хоч, за церковними документами, замовником храму був Олексій Розумовський, за будівництвом, швидше за все, наглядала його мати Наталія Дем'янівна.

Церква була названа в ім'я трьох святителів — Григорія Богослова, Василія Великого та Іоана Златоуста — Григорій Богослов був патроном Григорія Розума.

У 1865 р., за проектом архітектора А. Куцевича було прибудовано західний притвор із дзвіницею, при цьому розібрано західну конху. У 1913—1914 рр. на запрошення нащадка графа Каміля Розумовського та замовлення Російського археологічного товариства над реставрацією іконостасу та в інтер'єрі працювали видатні українські митці Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська-Бойчук та Тимофій Бойчук. Реставрація не завершилася через початок Першої світової війни.

Церковний іконостас і розписи Михайла Бойчука були знищили у радянські часи

До 1980 року храм виконував функції складу міндобрив, а реставрувати його почали тільки тому, що він стояв недалечко від траси Київ-Чернігів, якою у 1980-му мали нести Олімпійський вогонь.

ЗЕМСЬКА ПОЧАТКОВА ШКОЛА (с.Лемеші)

Школа побудована у 1909-1910 рр. Кошти на її спорудження надав нащадок Розумовських Каміл Левкович, під час відвідування Лемешів у 1908 р. Він замовив проект будівлі архітектору Якубовичу, який спланував її у формах українського модерну.

Характерні для цього художнього напрямку стилізовані вікна зі зрізаними верхніми кутами та майолікові вставки підкреслюють самобутність традиційної української архітектури і є виразною декоративною окрасою будинку.

 

ДАНІВСЬКИЙ СВЯТО-ГЕОРГІЇВСЬКИЙ МОНАСТИР (с. Данівка)

Монастир святого мученика Георгія, заснований 1654 року ченцями Козелецького Свято-Троїцького монастиря, на честь перемоги над поляками під час Хмельниччини. Універсал Богдана Хмельницького, датований 9 (19) липня 1654 року підтверджував право монастиря на земельні володіння, де розташовано святиню.

Існує переказ, що Господь через свого служителя священномученика воїна Георгія показав колись диво. На купців, що проїздили з багатою провізією тутешніми лісами, напали розбійники. Після гарячої молитви купців Георгію розбійники відпустили бранців, не заподіявши їм шкоди. На цьому святому місці почали споруджувати дерев'яні будівлі монастиря.

Наприкінці 1650-х років Троїцький та Георгіївський монастирі було об'єднано.

1741 року за указом імператриці Єлизавети Петрівни розпочалося будівництво кам'яного головного монастирського храму в ім'я святого Георгія. Храм освячено 1754 року. а 1756 року у храмі сталася пожежа. Відновлення відбувалося коштом козелецького полковника Юхима Дарагана, садиба якого знаходилася на відстані 5 км від монастиря. У 1770 році храм повторно освячено.

Георгіївський собор — один з найкращих, побудованих в Україні у XVIII сторіччі. Собор у плані прямокутний, з внутрішніми несучими колонами. Бані собору розташовуються по осі захід-схід, що традиційно для дерев'яних тридільної церков. З трьох сторін до собору приставлені невисокі в квадратні тамбури. Під усім собором є підвал.

Зовнішній декор храму заскромний для періоду бароко. Тільки підбанні барабани прикрашені соковитою білою ліпниною. Собор має суворий вигляд, наближений до оборонної архітектури.

У 1854 році поряд із собором був побудований теплий храм в ім'я Святої Трійці — на згадку про Троїцький монастир, з яким раніше було об'єднано Георгіївський.

Під час Другої світової війни війни монастир сильно постраждав. У 1952 році були проведені реставраційно-консервативні роботи. У 1995 році тут відновилася релігійне життя. Працею черниць монастир поступово відновлюється.

В монастирі зберігається новоявлена чудотворна ікона Богородиці «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви», яку 1997 року було даровано Свято-Георгіївському жіночому монастирю.

23 квітня 2002 року Священним синодом Української православної церкви Московського патріархату Данівська ікона Божої Матері «Аз есмь з вами і ніктоже на ви» внесена до списку чудотворних та встановлено день її святкування на Похвалу Божої Матері (Субота — п'ятий тиждень Великого посту).