Козелецька селищна рада

Сираї – середніх розмірів село розташоване на західній межі болотного масиву Помоклі (Пасіччя) обабіч автошляху Київ-Нові Яриловичі за 9 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 382 жителі.

У народному переказі цікаво поєднані художній стиль та історична правда. Там сказано, що над Старим шляхом, який проходив західніше села, стояла корчма. Одного разу проїжджав цією до­рогою генерал-удівець козак Сирай. Сподобалася йому місцева дівчина, але мати її поставила умо­ву, що віддасть дівчину за нього, якщо він збудує церкву. Церкву було збудовано на території ни­нішнього карпоківського кладовища. В 1793 році генерал у ній вінчався. 1907 року церкву з Кар­пок перенесли до Сираїв.

У матеріалах польської люстрації (пе­ре­пису) 1628 року, Федір Сирай з синами Савою і Яцьком Сираєнками названі остерськими бо­я­ра­ми. Вони були не замкові, а путні бояри, які стерегли кордони і шляхи (шляхта) та мали привілей на «свої добра» за військову службу. У реєстрі Козелецької сотні 1649 року записано козака Яцька Си­рая. Боярин став козаком, що власне одне й теж - військові люди. Історик Володимир Ан­то­но­вич писав, що околична шляхта селилася лише своїм родом, у своєму селі зі своїми прізвищами. Са­ме до такої шляхти відносилися Сираї.

У місцевій топоніміці згадане урочище Селище, яке можна ототожнювати з поселенням Ки­ївсь­кої доби. Воно виникло посеред боліт, серед вогкої, сирої місцевості. І, очевидно, вже бояри взя­ли своє прізвище від місцевого топоніма.

Місцеві бояри були охоронцями сіверського валу біля Козельця та р.Остер. Давнє по­се­лен­ня було в оточенні уже зниклих гаїв та дібров (урочища Дубне, Кружок, Калиновий кущ, Дуд­ків­щи­на, Біле болото). Боярські роди Сираїв і Орішків збереглись до нашого часу. В люстрації 1552 року боярин Максим Орішко записаний в острозі Остерського замку. Цей рід походив з лю­бець­ких бо­яр княжого часу.

Першу письмову згадку про Сираїв хутір записано в матеріалах перепису 1666 року. 

Романтична історія про закоханого генерала теж не безпідставна. Церкву в с.Карпоки по­бу­ду­вав Сергій Васильович Солонина (1660-1737, с.Булахів). Він був наказним козелецьким сот­ни­ком (1687), київським полковим хорунжим (1690-1696), остерським сотником (1709-1727), на­ле­жав до відомої родини старшин київського полку, а згодом дворян. Після смерті заповів на Кар­по­ківсь­ку церкву 1000 золотих, на Свято-Георгієвський монастир – 100 золотих, на Козелецький Бо­го­явленський (дівочий) монастир – 50 золотих. У Карпоках йому належав 21 двір.

Уже на той час у селі була Свято-Троїцька церква, бо збереглися церковні документи з 1770 ро­ку. В 1792 ро­ці нова дерев’яна церква будувалася, очевидно, на місці старої.

У селі сформувалася сильна громада козацької старшини, яка пізніше стала дво­рянсь­кою громадою. Це родини Набоків, Красників, Злотковських, Березовських, Білоусів, Горячків, Ко­­жур, Велігорських, Лук’яновичів, Соболівських. Для них Сираї - мала батьківщина. Куди б не за­кинула військова доля, на старості поверталися до свого села. Тут їх могили.

Березовські служили у Козельці і у Генеральній канцелярії у Глухові. З глухівської гілки ро­ду вийшов відомий композитор Березовський.

Солдат 6 єгерського полку Трохим Іванович Березовський (1796-15.10.1885, Сираї)  за хо­­роб­рість під час Вітчизняної війни 1812 року був нагороджений чином прапорщика, отримав спад­кове дво­рянство. 1819 р., у чині поручика вийшов у відставку й повернувся до свого маєтку в Си­раях, де вів поміщицьке життя.

Петро Омелянович Березовський (1845-22.09.1905, Сираї) - майор 122 Тамбовського пі­хот­ного полку, учасник російсько-турецької війни 1877-1878 рр., під час якої за хоробрість був на­го­род­жений орденом св.Володимира 4 ст. Його лікування пов’язане з Чудотворною іконою Бо­го­ро­ди­ці Козельщанської.

Знаковою для Сираїв завжди був шляхетсько-дворянський рід Красників, який до сьогодні один з найбільших родоводів села. Засновником його сираївської гілки був значковий товариш Ки­­ївського полку Кирило Красник. Він був одружений з дочкою київського полкового хорунжого Катериною Савенко. В 1779 р. у нього у селі записано 3 підданих.

За даними ревізії 1858 р. у селі налічувалося 75 дворів, у яких проживав 551 житель.

Народний переказ точний і у тому, що Сираї стояли осторонь старого Київського шляху, що про­ходив із Сокирина на Карпоки та Гарбузин, оминувши Сираї та Єрків. Це уже в 1864 році но­во­збу­доване по прямій лінії шосе Київ-Санкт-Петербург стало центральною вулицею Сираїв.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Сираях налічувалися 132 двори, де проживали 778 жителів. Наступного року було відкрито церковно-приходську школу.

У 1907 році відбулося освячення другої церкви. Нею став храм перенесений із с.Карпоки. Та не­довго простояв він у Сираях. Одного разу з мандрівного цирку втекла мавпа, яка залізла на са­мий хрест, що вінчав будівлю. Це був недобрий знак. В 1918 році під час грози церква згоріла. Пот­рібно зазначити, що 1916 року настоятель цього храму отець Василь Якушев і його дружина, яка завідувала у селі земською школою, відкритою 1913 р., отримали подяку священного Синоду РПЦ за організацію допомоги пораненим.

Віковий уклад сільського життя зламала радянська влада. В 1928 році секретар Козелецького рай­виконкому Кікалов провів у селі збори за колективізацію, на яких виступили проти колгоспу Іван Федоренко та Сільвестр Фесюк. Останній до цього працював головою сіль­­ра­ди, був делегатом Всеукраїнського з’їзду Рад. За командою, їх негайно віддали під суд і за­проторили до в’язниці. Проте 152 сираївські селяни написали заяви на підтримку ареш­то­ва­них. Спра­ва набула розголосу. Кікалов був чужинцем, а селяни слухали голос своєї душі.

В 1930 році, уже збори комнезему постановили зобов’язати усіх вступити до СОЗу. На знак про­тесту. Того ж року було організувано колгосп «Червоне селище».

Наступного року для «викачки» хліба приїхали представники з Москви. Один з них сказав: «Я рабочий, член партии. Вызвали в партком, и приказали ехать на Украину вы­ка­чи­вать хлеб». Чужину робили у наших хатах пришлі люди. На «викачку» хліба мобілізовали на­віть сільських дітей-школярів з шомполами. Крім то­го, Козелецький райвиконком в ультимативній формі запропонував Сираївській сільраді упродовж 48 годин (!) здати законтрактоване молоко і сви­ней. Ультиматум було пред’явлено цілій громаді та органу радянської влади на селі. Голод і терор у мирний час.

Згідно неповних офіційних даних, за­­фіксованих в актових книгах, що передані до Дер­жав­но­го архіву Чернігівської області (від­сутні да­­ні за червень, липень 1932 року та серпень 1933 ро­ку), у Сираях по­мерли 79 жителів, з яких від го­лоду - 46 осіб (58,23%), від хвороб – 16 дітей віком від 1 до 13 років (20,25%), від старості – 14 осіб у віці від 60 до 90 років (17,72%), з інших причин – 3 особи. Надзвичайно ви­со­кою бу­ла ди­тя­ча смертність. За вка­­за­ний період по­мер­ли 40 дітей, віком від 7 днів до 15 років, тоб­то 50,63% від за­гальної кіль­кос­ті по­­мерлих, у т.ч. 22 дитини - від голоду.

Дворянам і куркулям не було місця у радянському жит­ті. За радянськими наказами (НКВС) не­винні люди підлягали знищенню. Це класична основа ко­муністичної ідеології боротьби та зни­щен­ня класів. Нам відомі імена лише двох репресованих і ре­абілітованих - Володимира Кос­тян­ти­но­вича Березовського і Давида Петровича Кузьменка. Во­ро­гами були усі.

Під час війни з 245 мобілізованих на фронт, загинула половина, медалями було нагороджено тіль­ки 56 фронтовиків. Більшість селян-солдат так і не стали героями війни.

Сьогодні життя села визначає траса М-1, що є центральною вулицею села. Тут розташовані при­таманні придорожньому селу заклади торгівлі та громадського харчування, відновлена на початку нинішнього століття Свято-Троїцька церква.

Карпоки – невелике село, розташоване посередині три­кут­ни­ка, створеного селами Сираї, Озерне, Булахів, на старому тракті Київ-Санкт-Петербург, за 3 км за­хідніше сучасної автотраси Київ-Нові Яриловичі та за 12 км на південний захід від центру громади Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 91 житель.

Щодо історії села Карпоки, то вона, схоже, починається з 1552-го ро­ку. Саме то­ді остерський боярин з острога (Остерського замку) Демко Карпович і заснував село, по­се­лив­шись на березі великого мальовничого озера, яке з часом стало болотом, що має ці­ка­ві назви своєї міс­цевості - Стійло, Дворець, Плав тощо. Це вказує на те, що колись понад озе­ром жили багаті лю­ди, були збудовані й розкішні будівлі, і стайні, і риба водилася (бо ж «плав» - треба було плавати і ло­вити рибу). Як це робили карпоківці, приміром, наприкінці 1960-х років, ко­ли болото роз­ли­ва­ло­ся і ставилися ятері (по-місцевому «жаки») з човнів, і в них (у дві-три пари) «на­лазило» щоночі зо два відра карасів.

З історичних джерел випливло зовсім нове прізвище продовжувача життя кар­по­ківсь­ко­го осередку і села взагалі - Солонина. Так у найпершій письмовій згадці тих років, а це Уні­вер­сал гетьмана Івана Мазепи від 5 березня 1689 року, значиться, що остерський сотник Сергій Ва­си­льо­вич Солонина отримав у І684 році від жінки А.Грибович (Гриб), дочки бунчукового то­ва­ри­ша, 21 двір у селі Карпоки і млин на Борковській греблі (с.Бірки). До речі, С.В.Солонина (1660-1737) по­хований у сусідньому з Карпоками селі Булахів.

В «Історико-статистичному описі Черніговської єпархії» за 1874 рік ідеться про те, що Сер­гій Солонина був фундатором церкви у Карпоках, яка тривалий час знаходилася на території те­пе­ріш­нього місцевого цвинтаря і лише у 1907 році церкву Святої Трійці на прохання прихожан се­ла Єр­ків (щоб ближче було ходити) перенесли до сусіднього села Сираї. Насправді, церкву пе­ре­нес­ли то­му, що новий тракт Київ-Санкт-Петербург, що до середини XIX ст. проходив через Кар­по­ки й над яким стояла церква, проклали через Сираї. Карпоки втратили своє значення.

До речі, на карпоківському цвинтарі захоронений нащадок Сергія Солонини, його правнук Ми­­кола Іванович Солонина (1769, с.Татарівщина, нині в межах м.Остер-29.09.1833, с.Карпоки) - капітан у відставці, командир загону (тисячі) Чернігівського ополчення під час Вітчизняної війни 1812 р., нагороджений за організацію ополчення золотою та бронзовою медалями, остерський пред­­водитель дворянства у 1812-1816 роках.

Ще одне прізвище тісно пов’язане з історією села - Карпеки. Як відомо, дво­рянсь­­ка родина чернігівських Карпеків - це перш за все Семен Карпович, який в 1691 році був го­ро­­довим отаманом майбутньої гетьманської столиці міста Глухова, а з 1715 до 1717 роки – оса­ву­лом ге­неральної артилерії. Також відомо, що на родовому гербі дворян Карпеків було зображено великого жу­рав­­ля, який тримає в лапі золотий камінь. Цей герб був символом пильності.

За неповними архівними да­ни­ми, у Карпоках (відсутні дані за січень, лютий, травень, сер­пень-жовтень 1932 року та лютий, квітень, вересень, жовтень 1933 року) по­мер­ли 40 осіб, з них від го­­­лоду та викликаної ним епідемії дизентерії - 24 особи (60,00%), від старості - 11 осіб (27,50%) у ві­ці від 62 до 80 років, від хвороб – 4 особи (18,18%), вбито 1 особу. За вка­заний пе­рі­од по­мер­ли 11 хлопчиків та дів­чаток віком від 25 днів до 11 років, тоб­то 27,50% від загальної кіль­кості по­мер­лих, у т.ч. 9 дітей - від го­­ло­ду.

У 2008-му році нарешті здійснено газифікацію села.

Сокирин – мале село, розташоване за 3 км на схід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 16 км на південь від центральної садиби громади – селища Козелець.  Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 88 жителів.

З давніх часів навколишні землі входили до складу Остерського повіту Київського князівства. З 1426 повітом управляв князь Дмитро Семенович Зубревицький на прізвисько Сокира. Можливо, князь Дмитро й заснував Сокирин, назвавши поселення на свою честь.

Хоч офіційна дата заснування — 1750, однак поселення під назвою Секърина хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Сибирского приказу №495 (1666). На хуторі мешкали Сидорко Захарченко, в якого був віл, та Івашко Кузмин, у якого була коняка.

Згідно з Генеральним слідством Київського полку станом на 1726 р. въ деревнѣ Сокиринѣ 3 двори згідно з універсалом полковника Танського від 1721 року були дані в тимчасове користування Носівському сотнику Івану Прутянулу.

Сокирин, поряд із Заворичами, був місцем відпочинку купців і торговців після денного переходу по Чернігівському тракту.

У селі є православна Свято-Феодосіївська церква, збудована в 1900—1902 роках. Являє собою дерев'яну, хрещату, п'ятидільну споруду. Південні й північні рамена — прямокутні у плані, обабіч гранчастої апсиди — невеликі зруби ризниці й паламарні. Видовжений західний притвор сполучається з наметовою двох'ярусною дзвіницею типу «четверик на четверику». Над середхрестям — восьмерик із наметовою банею, увінчаною ліхтариком. Зберігся іконостас та ікони XVIII—XIX ст.