Козелецька селищна рада

У її бабусі було восьмеро дівчат, а у неї троє. 42-річна Оксана Крокос з Гламазд Козелецької селищної ради живе у щасливому шлюбі з чоловіком Олександром (йому 45 років), разом вони виховують 3-річну Надійку, 15-річну Катюшу й 25-річну Марію.

- Та, власне, старша дочка уже доросла. Вона працює педагогом-організатором в Козелецькій школі № 3, тож сама вже певним чином виховує дітей, - розповідає Оксана. – А Надя з Катрусею дійсно потребують від нас, як від батьків, багато уваги. Справа в тому, що Катя – дитина з особливими потребами. Вона народилася із ДЦП. І це вимагало від нас, тобто від усієї родини визнати проблему, змиритися з нею і виробити необхідний спосіб життя. Та, не зважаючи на її хворобу, ми намагаємося виховати у доньці самостійність. Це взагалі наші пріоритети у вихованні – довіра, самостійність, повага.

До речі, виховання й педагогіка у Крокосів у крові – окрім Марії у школі працює й мама Оксана, і багато їхніх родичів. Закінчивши Київський національний університет культури і мистецтв за спеціальністю викладач історії та теорії культури України, 2000 року пані Оксана пішла працювати у Козелецьку гімназію. Викладала і малювання, і народознавство, була класним керівником, тепер працює вихователем групи продовженого дня. За час роботи в школі отримала ще один фах – психолога. Тож чудово розуміє дітей з різних класів.

- Які нинішні діти? Всі кажуть, що складні, норовливі, некеровані.

- Та ні, звичайні. Власне, мені погані діти не траплялися, у мене всі вихованці – хороші. Навіть коли хтось із школярів починає вередувати чи щось таке, я розумію – дитина просто хоче привернути увагу дорослих. А це означає, що саме зараз їй цієї уваги не вистачає. Тут треба використовувати лише доброту. Принаймні я завжди так роблю, чи то в школі, чи то вдома. Ось саме згадалася шкільна історія: прибігають до мене дівчатка й скаржаться – там один хлопчик ламає гілки з дерева! Я пішла поговорити з ним. Школяр пояснив, що він відламує гілочки, щоб покусати їх, мовляв, захотілося зелені. Тоді я впевнено відказала: «Гаразд, якщо вже так хочеш зелені, можеш їсти кульбабки і грицики. Я дозволяю!» Дитина розгубилася від несподіванки. На тому його пустощі скінчилися.

 З Оксаною здається, що все просто і легко. Дивлячись на неї, і не скажеш, що це матір трьох дітей, ще й виховує дочку з обмеженими можливостями. Та виявляється, із вихованням їй допомагають усі рідні, а їх у Гламаздах у родини чимало. Тому й наша героїня може відчувати себе справжньою жінкою. Вона приділяє час собі – любить навчатися, освоювати щось нове. Як член суспільства теж завжди активна – постійно бере участь у громадських акціях, які проходять і по Берлозівському старостинському окрузі, до якого входять Гламазди, й по Козельцю. Ще одним джерелом натхнення для Оксани є пісня.

- Та ми співаємо споконвічно: співали батьки, діди, прадіди. Моя мама працювала в Берлозівському будинку культури, тому мені частенько доводилося виступати для односельців. Я стояла на сцені змалечку. Мабуть, тому й обрала першу спеціальність – культурний напрямок. Зараз у мене чоловік теж працює в нашому будинку культури, а я співаю в місцевому колективі. Пісня – це наше, українське. Хто тут не співає?

- А у Вашому житті траплялися дива?

- Аякже! Кілька років тому я возила Катю на море. Нам порадили сходити на гарячі джерела, кажуть, це корисно для здоров’я. Прийшли ми, заходимо у воду, а донечка відмовляється, мовляв, дуже гаряча вода. Позаду нас йшла незнайома жінка, і раптом вона звернулася до Катрусі: «Терпи, дитино, тоді побачиш диво!» Ми не дуже звернули увагу на її слова. Та за рік у мене народилася Надійка – оце було справжнім дивом! Між собою ми її так і називаємо – наше диво.

Бути матір’ю – почесно і відповідально водночас. Це вимагає від неї витраченого часу, надзвичайних зусиль, терпіння й великої любові. Дехто з жінок здається на півдороги, а дехто долає весь цей шлях від початку до кінця. І натхненням їхнім кожного дня стають ті, заради кого все це – діти – майбутнє покоління батьків і матерів, які так само пронесуть через життя душевне тепло, доброту і мамину пісню.

 Ганна Самойленко