Козелецька селищна рада

Весь трагізм Голодомору 1932-1933 років сучасній людині важко осмислити. У мирний час, лише за 17 місяців із квітня 1932-го до листопада 1933-го року, держава без жодного пострілу знищила мільйони своїх громадян: відібравши в людей останню крихту хліба, прирекла їх на голодну смерть. Навесні 1933 року, кажуть дослідники, в Україні щохвилини помирало 17 людей. За різними даними загинуло від 4 до 7 мільйонів жителів України, хоча деякі історики називають й інші цифри – 10-11 мільйонів жертв.

Архівні дані про загиблих в цей період часу були або знищені  або сфальсифіковані. Загиблим в результаті голоду масово приписували смерть від серцевих хвороб або від будь-яких інших, не пов’язаних з виснаженням організму. Вже зараз знаходять свідоцтва про смерть людей, де вказана неймовірна причина смерті «українець»… В цей час гинули цілі сім’ї людей, які на той час були в основному багатодітні (в багатьох було по 10 дітей).

Середня тривалість життя українців 1933 р. становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 – у жінок.

24 листопада 2017 року на території Собору Різдва Богородиці, де встановлений пам’ятний хрест загиблим внаслідок Голодомору, жителі Козелеччини під час мітингу-реквієму вшанували пам’ять жертв голодоморів в Україні. На мітингу-реквієму були присутні керівники району та міста, працівники установ й організацій, громадські діячі, представники духовенства. Багато глибоких та змістовних слів було сказано учнями Козелецької загальноосвітньої школи №3, основним меседжем яких був заклик довічно пам’ятати про закатованих.

Організатори та виконавці масового вбивства голодом у 1932-1933 роках відбирали у селян урожай і худобу, без яких люди не могли вижити. Дійшло навіть до того, що селянам забороняли покидати місце проживання. Воєнізовані формування оточували населені пункти, затримували або розстрілювали всіх, хто намагався врятуватися від голодної смерті.

7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років. «Законом про п’ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб. Що їли українці, щоб вижити під час голодомору? Голод  змусив українських селян порушити найсуворіше харчове табу в традиційному харчуванні — вживання м’яса здохлих тварин. Ночами ходили на скотомогильник «викопувати коней, телят, що за день із ферми привезли». Не дотримувались і деяких інших раціональних та ірраціональних заборон. Люди ловили котів та собак, журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. Мололи на борошно кістки, підошви із взуття, шкіряні паски, кирзові чоботи і варили з них суп. Відомі факти, коли голодні люди, доведені до відчаю, божеволіли й вдавались до канібалізму. Люди їли «хліб», «оладки» і «кашу», зроблені з кропиви та іншого бур’яну. Споживали навіть кінський гній, оскільки там виявлялись цілі зерна пшениці. Видобували з-під снігу жолуді, з яких пекли замінник хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Але згодом радянська влада прийняла закон, згідно з яким було заборонено збирати жолуді, ягоди, груші. Готували їжу не тільки з листя дерев, а й з кори. Проте такі сурогатні страви погіршували самопочуття людей, викликали захворювання на різні кишкові хвороби й призводили до смерті.

Щоденник очевидиці Голодомору Олександри Радченко, вчительки з Харківщини, мовою оригіналу:

5 апреля 1932 года. Искусственно созданный голод принимает кошмарный характер. Почему выкачивают до зерна хлеб — никому не понятно. И теперь, когда видят результаты такой выкачки, все-таки продолжают требовать хлеб на посев. Когда крестьянин, возмущенный, восклицает, что у него забрали весь хлеб, ему отвечают вопросом: «А зачем ты весь отдал? Надо было не забывать о посеве». А дети голодают, худосочные, мучимые глистой, так как едят одни буряки. И те буряки выходят у людей, а до урожая четыре месяца. Что будет? Нищенский образ жизни постепенно превращает людей в грубых, необузданных, жестоких, готовых на преступление существ. Вспоминаю лично себя три года назад и теперь. Какая разница... И вся моя злоба, все ожесточение — благодаря жизненным лишениям.

6 апреля 1932 года. Иногда меня охватывает такое неудержимое озлобление, что я заболеваю, читая о «советский темпах» (газета «Правда»), об открытии первой в Европе домны, о законченной плотине на Днепрострое. Все это хорошо, но зачем эти темпы на распухших от голода детях и людях? Вообще голод начинает свирепствовать, неся все бедствия, какие только можно себе представить. Преступность развивается с какой-то особенной быстротой. Озлобленность на власть дошла до такой степени, что, кажется, зажги спичку — и вспыхнет пожар, неудержимый, страшный, как во время летней засухи в ветреную погоду. Мучит мысль о распухших от голода крестьянских детях, и злоба растет. Бедные, а для них же готовят социализм. Смешно — комедия какая-то.

Июнь 1932 года. Как тяжело жить. До отчаяния тяжело. Вообще время необыкновенное, не известное в истории. Все страдают от недоедания или голода, да и вообще от полунищенского образа жизни. Ко всему безличие страшное, угнетающее.

20 ноября 1932 года. Моего деда, что работает на кролятнике, «грабили власти», как он доложил. Это значит, что забрали все, что было из злаков или овощей. Он уже раскулачен два года, почти нищий, только что не просит милостыню. Ему 70 лет, старухе лет 65, и с ними на квартире их дочь-калека. И вот у них, уже нищих, забрали все. Чем они могли прожить до февраля? Прислуга пришла из отпуска и с отчаянием восклицает: «Что творится, ужас. Индивидуальников разоряют совсем, забирают все, залазят в сундуки, вокруг крик, плач». Кричат: «Забирайте же и детей», — а их-то пятеро в семье. Все это творится во всех деревнях и хуторах, а эпидемия сыпного тифа все шире, все страшнее.

9 января 1933 года. В Харькове творится ужас голода. Воруют детей. Воруют и берут выкуп: писали даже в газетах, что принимают меры, но... дети все гибнут.

Апрель 1933 года. Люди умирают по нескольку человек в день в каждом селе. И это по всей Украине. Вчера пришел Леонтий Петрович Ткачов, член коллектива, с больной ногой. И он распух от голода. Умолял что-нибудь дать ему. Конечно, покормила его, чем могла. Я пожаловалась, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а теперь она никому не нужна, так как нечем кормить. Он попросил ее у меня, говорил, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить, так как ее нечем кормить. Так пусть лучше съедят».

 Відділ із з'язків з громадськістю, ЗМІ та громадськими організаціями Козелецької селищної ради