Козелецька селищна рада

Олексіївщина – невелике село, розташоване відразу за південною околицею Ко­з­ельця на лівому березі р. Остер. Станом на 1 січня 2021 р. тут проживало 315 жителів.

Назва села походить від імені графа Олексія Розумовського. Він купив землю на південній око­лиці Козельця і збудував тут у середині XVIII століття палацо-парковий 44-гектарний ан­самбль, відомий як Олексіївський дім. Поряд з комплексом він поселив прислугу. Це були пер­шо­по­селенці сучасної Олексіївщини. Зокрема, тут проживали люди, які носили прізвище Розуми. Мож­ливо, що це були далекі неімениті члени роду Розумовських. Адже у дорадянські часи село но­сило назву Розуми.

На жаль, палац було знищено. У 1831 р. російський імператор-українофоб Микола I, по­вер­та­ючись з Польщі, зупинився в Козельці й віддав наказ розквартированій у місті військовій час­ти­ні зни­щи­ти будівлі, щоб нічого не нагадувало, як він висловився, «об этих холопах Разумах». Полк дра­­гу­нів за ніч не залишив від палацу каменя на камені. З часом, місцеві жителі розтянули по дво­рах за­лишки цегли та інших матеріалів. Квітуча колись Олексіївщина занепала.

1869 р. у сім’ї управителя маєтку графа І.П.Закревського Григорія Френкеля народився син, яко­го назвали Захаром (член-ко­рес­пон­ден­т Академії медичних наук СРСР, про­фесор Захар Григорович Френкель (1869-1970)). Цей факт зафіксований у метричних книгах церкви св. Миколи Чу­до­твор­ця на Київській слобідці у Козельці, до приходу якої належало с.Розуми.

За даними Всеросійського перепису 1897 року, на хуторі Розуми налічувалося лише 6 дворів, у яких проживали 36 жителів. Згідно ре­візії 1911 року тут працював винокурний за­вод дворянина Іва­на Квятковського, який та­кож володів 3 десятинами лісу. На території ху­тора були розташовані 3 міські казарми дра­гунів, що пустували. Працював цегляний завод, а також знаходилися по­ро­хо­ві погреби. Про­жи­ва­ло 28 селян.

У 1925 році була утворена комуна «Чер­во­ний сад». У панських будинках тут про­жи­ва­ли 35 ко­мунарів. Ко­муна у 1927 р. отримала трак­тор, мала 129 десятин землі. Господарчих успіхів комуна не мала і че­рез кілька років стала зви­чайним колгоспом. Проте людська пам’ять про комуну залишилася назавжди. З чиєїсь лег­­кої руки жи­телі не лише сучасної Олек­сіївщини, але й навколишніх на­се­ле­них пунктів звуть се­ло Ко­му­ною, а її меш­канців – комунарами.

За даними 1947 року, в селі Розуми під час Великої Вітчизняної війни заги­ну­ло 3 чоловіки, спа­лено 200 (?) будинків, 33 особи вивезено на роботи до Ні­меч­чи­ни. У 1972 році в Олексіївщині на­лі­чу­ва­ло­ся 288 дворів, у яких проживали 770 жи­телів.

Розквіт Олексіївщини припав на 70-80-ті роки минулого століття, коли міс­це­вий колгосп ім.Гагаріна, який очолював Степан Степанович Закревський, був найкращим не лише на Ко­зе­леч­чині, але й у Чернігівській області. У той час село знач­но роз­ви­ну­лося в соціальному плані: були за­асфальтовані основні сільські вулиці, до будинків жи­те­лів прийшов «бла­китний вог­ник». Це дало позитивний імпульс со­ці­альному розвитку села. І хо­ча колгосп уже давно, як мовиться, наказав довго жи­ти, проте сьогоднішня Олексіївщина – це ти­по­ве приміське се­ло, більшість жителів якого працюють у райцентрі та столиці, а вдома мають затишні бу­­дин­ки й упо­ряд­ко­ва­ні земельні ділянки.

Закревське – невелике село, розташоване на південь від Козельця, відразу за заплавою річки Ос­тер на її лівому березі. Станом на 1 січня 2021 р. тут проживали 47 жителів.

Перші люди поселилися у цих місцях за часів залізного віку. Це підтверджено археологіч­ни­ми розкопками в урочищі Закревська дюна.

Проте сучасне село виникло значно пізніше. Родова легенда дворян Закревських роз­по­відала, що колись прийшло у край польське військо. Один із шляхтичів закохався у красуню-ук­ра­їнку Марію й поселився тут, отримавши від короля ці землі.

Основою будь-якої легенди завжди було історичне підґрунтя. Цей рід волинської шляхти походив з маєтності Закрев. Звідси і прізвище Закревські, і козелецький хутір Закревсь­ких.

Очевидно, що у середині XVI століття Закревські переселилися до Козельця. На відміну від ін­ших переселенців-ремісників, які у той час масово заселяли нинішній райцентр, вони через шлюб з місцевою дівчиною боярського роду отримали землі і заснували власний хутір.

У реєстрі 1649 р. згадані козаки Козелецької сотні Михайло і Дмитро Закревські. Перша згад­ка про власний хутір Закревських (Закрев хутір) з’явилася у переписі 1666 року. У цьому ж до­ку­менті записано й остерського міщанина Пашка Скопина Закревського. Отже, Закревські вже у ті ча­си були корінними жителями нашого краю.

Важливою віхою в історії роду стало одруження Йосипа Лук’яновича Закревського з сест­­рою братів Розумовських Ганною Григорівною. За гетьмана Кирила Розумовського він став з бун­­чу­кового товариша спочатку осавулом Київського полку, а згодом Генеральним обозним (за по­­са­дою - друга людина у Гетьманщині). Цей чин, згідно тодішнього Табеля про ранги, був тотож­ним військовому званню генерал-фельдмаршала.

Закревські були родовою руською шляхтою, котра ще до епохи Розумовських належала до родової козацької старшини. Гордій Закревський був полковим осавулом за гетьманування Да­ни­ла Апостола (1727-1734). Син Йосипа Андрій Закревський став дійсним статським радником (пол­ковником), директором Петербурзької Академії мистецтв (1793) і головою Медичної колегії. За деякими даними, він вважався позашлюбним сином російської імператриці Єлизавети Петрівни та Олексія Розумовського. Був одружений з княжною Одоєвською. Його сину Кирилу Зак­ревсь­ко­му належали 1500 кріпаків у селах Бірки, Карпоки, Лемеші. Родина Закревських у XVIII-XIX сто­літтях була однією з найбагатших у нашому краї. Її представниця Софія Олексіївна Зак­ревсь­ка (1796, с.Бірки-1865) – українська письменниця, яка жила у с.Лемешівка біля яго­тинсь­ко­го маєтку Ро­зумовських. За радянського часу Закревські стали кол­госп­никами.

З 1766 року поряд із селом був хутір Корсуни. Але його не стало ще до революції. У Все­ро­сійському переписі 1897 р. згадка про нього відсутня.

Все­російський перепис 1897 р. зафіксував, що у селі налічувалося 12 дворів, у яких проживали 144 жи­телі. На 1911 рік кількість дворів залишилася без змін, а ось чисельність населення зменшилася до 86 осіб. Це можна пояснити тим, що частина жителів переїхала до сусіднього с.Жеребецьке, ближ­че до своїх орних угідь.

Напередодні колективізації у селі з ініціативи місцевих господарів було створене машино-трак­торне товариство, що працювало з 1927 по 1930 рік. Проте згодом почалося розкуркулення і колгоспне життя.

Установити точну картину подій у селі під час голодомору 1932-1933 рр. неможливо, ос­кіль­ки в архівах збереглися дані лише за березень та квітень 1932 р.

З доріг Великої Вітчизняної війни не повернулися додому 16 представників роду Зак­ревсь­ких лише із нашого району, з яких 9 чоловік – жителі с.Закревське.

Рід Закревських досить знаний в історії не лише району, а й України в цілому. Усі його гілки вийш­ли з невеликого родового хутора поблизу Козельця. Прикро, що нащадки не склали свого ро­до­вого дерева, не написали славну історію роду. Хоча нащадки засновників хутора і сьогодні жи­вуть в с.Закревське.

Жеребецьке - невелике село на правому березі р.Остер за 3 кілометри на південь від Козельця навпроти історичного садибного комплексу Покорщина. Станом на 1 січня 2021 року тут про­живали 77 жителі.

Нинішнє село постало з родового хутора роду Жеребецьких. Його представники й сьогодні жи­вуть в районі. Генеалогічний аналіз показав, що цей рід прийшов на наші землі з Поділля. Збід­ні­лою гілкою роду є рід Жеребів. Засновником родового хутора був представник козачої старшини Гав­рило Жеребецький. Його підпис стоїть під договірними статтями гетьмана Івана Самойловича 1672 року. За часів Івана Мазепи він належав до найближчого оточення гетьмана. Зберігся лист І.С.Мазепи до Гаврила Жеребецького, датований 1706 роком, у якому гетьман назвав його «чуй­ним і справним чоловіком».  Саме у ці часи він і заснував поселення на місці сучасного села. Своєї церк­ви у Жеребецькому ніколи не було, його жителі були приписані до приходу Свято-Геор­гі­ївсь­ко­го монастиря.

Початок XX століття позначився бурхливим ростом населення села. Так, на 1911 рік тут у 47 дво­рах проживали 249 козаків.

З початком колективізації у с.Жеребецьке також було організовано колгосп. Хто добровіль­но, а хто неохоче вступив до нього. Були й ті, хто зважувався на безоглядний, а по суті без­на­дійний опір. 1933 року було репресовано одноосібницю Ганну Василівну Шостак за те, що як ска­за­но у книзі чернігівського дослідника злочинів більшовицького режиму В.Шкварчука «Бунт зем­лі» заявила: «Вступати до колгоспу, значить учитись краси, як тепер колгоспники крадуть».

Не пішла до колгоспу й удова Жереба Ва­силина, сказавши, що це справа не від Бога. І хо­­­ча в неї було четверо малолітніх дітей, у кол­госп забрали не лише майно, а й город по саму призь­­­бу хати. Активісти «червоної мітли» викор­чували не тільки кущі смородини, а й кві­ту­чі пі­во­нії, які росли під вікнами. На городі по­са­дили ж тютюн, щоб сім’я не мала з цього ні­я­кої користі. Й робили все це не пришлі, а свої, міс­цеві жителі.   

Під час тимчасової окупації села частину мо­лодих мешканців Жеребецького було вивезено на ро­боти до Німеччини. На початку ве­рес­ня 1943 р. село було спа­­ле­не карателями, але жителі встигли схо­ва­ти­ся на болотах у заплаві р.Остер.

1944 р. органами НКВС було розстріляно 44-річного військовослужбовця, уродженця Же­­ре­­бець­кого Петра Герасимовича Гарбуза. І хоча його реабілітовано 1989 р., але до виданої 1996 р. «Кни­ги памяти Украины. Черниговская область» його прізвище занесене не було.

Відомий уродженець села:

Василь Васильович Копистко (07.02.1964) – інженер компанії «Реверс», го­ло­ва гу­ма­ні­тар­них місій «Нідерланди-Україна»  та «Бельгія-України», учасник міжнародних ма­ра­фонів, ме­це­нат.

Гарбузин – невелике село розташоване вздовж автошляху Київ-Нові Яриловичі за 4 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 127 жителів.

Офіційна дата заснування — 1750 рік, однак задовго перед тим у польській люстрації Остерського староства (1636) серед 70 військовозобов'язаних бояр були згадані Furs Harbuza, а також Matwiéj Harbuzienko та Sawa Harbuzienko. Саме поселення під назвою Горбузин хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Малоросійського приказу (1666).

Єрків — невелике село розташоване вздовж автошляху Київ-Нові Яриловичі за 7 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 251 житель.

Хоча офіційна дата заснування — 1750 рік, однак поселення під назвою Зъерковъ хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Малоросійського приказу (1666). На хуторі мешкав Сидорко Васильевъ, у якого було 2 воли.

Деревня Верковъ згадується, зокрема, у Генеральному слідстві Київського полку. Згідно з ним, 1729 року в селі було принаймні 17 дворів. Раніше село біло військовим, а з 1718 було віднесене київськими полковниками до Козелецької ратуші, про що гетьман Данило Апостол видав підтверджувальний універсал (1729).

В селі 1924 р. народилася Ганна Мойсеївна Сіра — заслужений будівельник України, Почесний громадянин Києва.