Козелецька селищна рада

Понад мільярд гривень сплатили платники Чернігівщини податків і зборів у лютому. Це на 95,4 млн грн перевищує рівень лютого минулого року.  

Начальник Головного управління ДПС у Чернігівській області Людмила Слотюк більш детально пояснила, як розподілились надходження до державного та місцевих бюджетів.

До державного бюджету надійшло 472 млн грн, що становить 44 відсотки. У порівнянні до лютого минулого року надходження зросли майже на 11 відсотків. Цьому сприяло суттєве збільшення надходжень з податку на додану вартість – у 1,6 рази  (+89,3 млн грн) та податку на доходи фізичних осіб – на 14 відсотків (+14,9 млн.грн.).   

До місцевих бюджетів усіх рівнів у лютому надійшло понад 598 млн грн податків та зборів. У порівнянні до минулого року надходження збільшились на 9 відсотків або 49,7 млн гривень.

Майже 60 відсотків суми, що надійшла до місцевих бюджетів, складає податок на доходи фізичних осіб - 359 млн гривень. Від сплати податку на майно (за земельні ділянки, нерухомість та транспорт) спрямовано понад 71 млн гривень (12 відс.). Від сплати єдиного податку на підприємницьку діяльність бюджети територіальних громад отримали 113,7 млн грн. (19 відс.). Акцизного податку від реалізації алкоголю, тютюну та пального надійшло майже 12 млн гривень.

Людмила Слотюк зазначила, що у лютому страхувальниками сплачено 474  млн грн єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, чим забезпечено зростання надходжень у порівнянні до лютого 2020 року на 12 відс. або на 49,9 млн гривень.

Спілкуйся з Податковою службою дистанційно за допомогою сервісу «InfoTAX»

            Пресслужба Головного управління  ДПС у Чернігівській області

Сираї – середніх розмірів село розташоване на західній межі болотного масиву Помоклі (Пасіччя) обабіч автошляху Київ-Нові Яриловичі за 9 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 382 жителі.

У народному переказі цікаво поєднані художній стиль та історична правда. Там сказано, що над Старим шляхом, який проходив західніше села, стояла корчма. Одного разу проїжджав цією до­рогою генерал-удівець козак Сирай. Сподобалася йому місцева дівчина, але мати її поставила умо­ву, що віддасть дівчину за нього, якщо він збудує церкву. Церкву було збудовано на території ни­нішнього карпоківського кладовища. В 1793 році генерал у ній вінчався. 1907 року церкву з Кар­пок перенесли до Сираїв.

У матеріалах польської люстрації (пе­ре­пису) 1628 року, Федір Сирай з синами Савою і Яцьком Сираєнками названі остерськими бо­я­ра­ми. Вони були не замкові, а путні бояри, які стерегли кордони і шляхи (шляхта) та мали привілей на «свої добра» за військову службу. У реєстрі Козелецької сотні 1649 року записано козака Яцька Си­рая. Боярин став козаком, що власне одне й теж - військові люди. Історик Володимир Ан­то­но­вич писав, що околична шляхта селилася лише своїм родом, у своєму селі зі своїми прізвищами. Са­ме до такої шляхти відносилися Сираї.

У місцевій топоніміці згадане урочище Селище, яке можна ототожнювати з поселенням Ки­ївсь­кої доби. Воно виникло посеред боліт, серед вогкої, сирої місцевості. І, очевидно, вже бояри взя­ли своє прізвище від місцевого топоніма.

Місцеві бояри були охоронцями сіверського валу біля Козельця та р.Остер. Давнє по­се­лен­ня було в оточенні уже зниклих гаїв та дібров (урочища Дубне, Кружок, Калиновий кущ, Дуд­ків­щи­на, Біле болото). Боярські роди Сираїв і Орішків збереглись до нашого часу. В люстрації 1552 року боярин Максим Орішко записаний в острозі Остерського замку. Цей рід походив з лю­бець­ких бо­яр княжого часу.

Першу письмову згадку про Сираїв хутір записано в матеріалах перепису 1666 року. 

Романтична історія про закоханого генерала теж не безпідставна. Церкву в с.Карпоки по­бу­ду­вав Сергій Васильович Солонина (1660-1737, с.Булахів). Він був наказним козелецьким сот­ни­ком (1687), київським полковим хорунжим (1690-1696), остерським сотником (1709-1727), на­ле­жав до відомої родини старшин київського полку, а згодом дворян. Після смерті заповів на Кар­по­ківсь­ку церкву 1000 золотих, на Свято-Георгієвський монастир – 100 золотих, на Козелецький Бо­го­явленський (дівочий) монастир – 50 золотих. У Карпоках йому належав 21 двір.

Уже на той час у селі була Свято-Троїцька церква, бо збереглися церковні документи з 1770 ро­ку. В 1792 ро­ці нова дерев’яна церква будувалася, очевидно, на місці старої.

У селі сформувалася сильна громада козацької старшини, яка пізніше стала дво­рянсь­кою громадою. Це родини Набоків, Красників, Злотковських, Березовських, Білоусів, Горячків, Ко­­жур, Велігорських, Лук’яновичів, Соболівських. Для них Сираї - мала батьківщина. Куди б не за­кинула військова доля, на старості поверталися до свого села. Тут їх могили.

Березовські служили у Козельці і у Генеральній канцелярії у Глухові. З глухівської гілки ро­ду вийшов відомий композитор Березовський.

Солдат 6 єгерського полку Трохим Іванович Березовський (1796-15.10.1885, Сираї)  за хо­­роб­рість під час Вітчизняної війни 1812 року був нагороджений чином прапорщика, отримав спад­кове дво­рянство. 1819 р., у чині поручика вийшов у відставку й повернувся до свого маєтку в Си­раях, де вів поміщицьке життя.

Петро Омелянович Березовський (1845-22.09.1905, Сираї) - майор 122 Тамбовського пі­хот­ного полку, учасник російсько-турецької війни 1877-1878 рр., під час якої за хоробрість був на­го­род­жений орденом св.Володимира 4 ст. Його лікування пов’язане з Чудотворною іконою Бо­го­ро­ди­ці Козельщанської.

Знаковою для Сираїв завжди був шляхетсько-дворянський рід Красників, який до сьогодні один з найбільших родоводів села. Засновником його сираївської гілки був значковий товариш Ки­­ївського полку Кирило Красник. Він був одружений з дочкою київського полкового хорунжого Катериною Савенко. В 1779 р. у нього у селі записано 3 підданих.

За даними ревізії 1858 р. у селі налічувалося 75 дворів, у яких проживав 551 житель.

Народний переказ точний і у тому, що Сираї стояли осторонь старого Київського шляху, що про­ходив із Сокирина на Карпоки та Гарбузин, оминувши Сираї та Єрків. Це уже в 1864 році но­во­збу­доване по прямій лінії шосе Київ-Санкт-Петербург стало центральною вулицею Сираїв.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Сираях налічувалися 132 двори, де проживали 778 жителів. Наступного року було відкрито церковно-приходську школу.

У 1907 році відбулося освячення другої церкви. Нею став храм перенесений із с.Карпоки. Та не­довго простояв він у Сираях. Одного разу з мандрівного цирку втекла мавпа, яка залізла на са­мий хрест, що вінчав будівлю. Це був недобрий знак. В 1918 році під час грози церква згоріла. Пот­рібно зазначити, що 1916 року настоятель цього храму отець Василь Якушев і його дружина, яка завідувала у селі земською школою, відкритою 1913 р., отримали подяку священного Синоду РПЦ за організацію допомоги пораненим.

Віковий уклад сільського життя зламала радянська влада. В 1928 році секретар Козелецького рай­виконкому Кікалов провів у селі збори за колективізацію, на яких виступили проти колгоспу Іван Федоренко та Сільвестр Фесюк. Останній до цього працював головою сіль­­ра­ди, був делегатом Всеукраїнського з’їзду Рад. За командою, їх негайно віддали під суд і за­проторили до в’язниці. Проте 152 сираївські селяни написали заяви на підтримку ареш­то­ва­них. Спра­ва набула розголосу. Кікалов був чужинцем, а селяни слухали голос своєї душі.

В 1930 році, уже збори комнезему постановили зобов’язати усіх вступити до СОЗу. На знак про­тесту. Того ж року було організувано колгосп «Червоне селище».

Наступного року для «викачки» хліба приїхали представники з Москви. Один з них сказав: «Я рабочий, член партии. Вызвали в партком, и приказали ехать на Украину вы­ка­чи­вать хлеб». Чужину робили у наших хатах пришлі люди. На «викачку» хліба мобілізовали на­віть сільських дітей-школярів з шомполами. Крім то­го, Козелецький райвиконком в ультимативній формі запропонував Сираївській сільраді упродовж 48 годин (!) здати законтрактоване молоко і сви­ней. Ультиматум було пред’явлено цілій громаді та органу радянської влади на селі. Голод і терор у мирний час.

Згідно неповних офіційних даних, за­­фіксованих в актових книгах, що передані до Дер­жав­но­го архіву Чернігівської області (від­сутні да­­ні за червень, липень 1932 року та серпень 1933 ро­ку), у Сираях по­мерли 79 жителів, з яких від го­лоду - 46 осіб (58,23%), від хвороб – 16 дітей віком від 1 до 13 років (20,25%), від старості – 14 осіб у віці від 60 до 90 років (17,72%), з інших причин – 3 особи. Надзвичайно ви­со­кою бу­ла ди­тя­ча смертність. За вка­­за­ний період по­мер­ли 40 дітей, віком від 7 днів до 15 років, тоб­то 50,63% від за­гальної кіль­кос­ті по­­мерлих, у т.ч. 22 дитини - від голоду.

Дворянам і куркулям не було місця у радянському жит­ті. За радянськими наказами (НКВС) не­винні люди підлягали знищенню. Це класична основа ко­муністичної ідеології боротьби та зни­щен­ня класів. Нам відомі імена лише двох репресованих і ре­абілітованих - Володимира Кос­тян­ти­но­вича Березовського і Давида Петровича Кузьменка. Во­ро­гами були усі.

Під час війни з 245 мобілізованих на фронт, загинула половина, медалями було нагороджено тіль­ки 56 фронтовиків. Більшість селян-солдат так і не стали героями війни.

Сьогодні життя села визначає траса М-1, що є центральною вулицею села. Тут розташовані при­таманні придорожньому селу заклади торгівлі та громадського харчування, відновлена на початку нинішнього століття Свято-Троїцька церква.

Карпоки – невелике село, розташоване посередині три­кут­ни­ка, створеного селами Сираї, Озерне, Булахів, на старому тракті Київ-Санкт-Петербург, за 3 км за­хідніше сучасної автотраси Київ-Нові Яриловичі та за 12 км на південний захід від центру громади Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 91 житель.

Щодо історії села Карпоки, то вона, схоже, починається з 1552-го ро­ку. Саме то­ді остерський боярин з острога (Остерського замку) Демко Карпович і заснував село, по­се­лив­шись на березі великого мальовничого озера, яке з часом стало болотом, що має ці­ка­ві назви своєї міс­цевості - Стійло, Дворець, Плав тощо. Це вказує на те, що колись понад озе­ром жили багаті лю­ди, були збудовані й розкішні будівлі, і стайні, і риба водилася (бо ж «плав» - треба було плавати і ло­вити рибу). Як це робили карпоківці, приміром, наприкінці 1960-х років, ко­ли болото роз­ли­ва­ло­ся і ставилися ятері (по-місцевому «жаки») з човнів, і в них (у дві-три пари) «на­лазило» щоночі зо два відра карасів.

З історичних джерел випливло зовсім нове прізвище продовжувача життя кар­по­ківсь­ко­го осередку і села взагалі - Солонина. Так у найпершій письмовій згадці тих років, а це Уні­вер­сал гетьмана Івана Мазепи від 5 березня 1689 року, значиться, що остерський сотник Сергій Ва­си­льо­вич Солонина отримав у І684 році від жінки А.Грибович (Гриб), дочки бунчукового то­ва­ри­ша, 21 двір у селі Карпоки і млин на Борковській греблі (с.Бірки). До речі, С.В.Солонина (1660-1737) по­хований у сусідньому з Карпоками селі Булахів.

В «Історико-статистичному описі Черніговської єпархії» за 1874 рік ідеться про те, що Сер­гій Солонина був фундатором церкви у Карпоках, яка тривалий час знаходилася на території те­пе­ріш­нього місцевого цвинтаря і лише у 1907 році церкву Святої Трійці на прохання прихожан се­ла Єр­ків (щоб ближче було ходити) перенесли до сусіднього села Сираї. Насправді, церкву пе­ре­нес­ли то­му, що новий тракт Київ-Санкт-Петербург, що до середини XIX ст. проходив через Кар­по­ки й над яким стояла церква, проклали через Сираї. Карпоки втратили своє значення.

До речі, на карпоківському цвинтарі захоронений нащадок Сергія Солонини, його правнук Ми­­кола Іванович Солонина (1769, с.Татарівщина, нині в межах м.Остер-29.09.1833, с.Карпоки) - капітан у відставці, командир загону (тисячі) Чернігівського ополчення під час Вітчизняної війни 1812 р., нагороджений за організацію ополчення золотою та бронзовою медалями, остерський пред­­водитель дворянства у 1812-1816 роках.

Ще одне прізвище тісно пов’язане з історією села - Карпеки. Як відомо, дво­рянсь­­ка родина чернігівських Карпеків - це перш за все Семен Карпович, який в 1691 році був го­ро­­довим отаманом майбутньої гетьманської столиці міста Глухова, а з 1715 до 1717 роки – оса­ву­лом ге­неральної артилерії. Також відомо, що на родовому гербі дворян Карпеків було зображено великого жу­рав­­ля, який тримає в лапі золотий камінь. Цей герб був символом пильності.

За неповними архівними да­ни­ми, у Карпоках (відсутні дані за січень, лютий, травень, сер­пень-жовтень 1932 року та лютий, квітень, вересень, жовтень 1933 року) по­мер­ли 40 осіб, з них від го­­­лоду та викликаної ним епідемії дизентерії - 24 особи (60,00%), від старості - 11 осіб (27,50%) у ві­ці від 62 до 80 років, від хвороб – 4 особи (18,18%), вбито 1 особу. За вка­заний пе­рі­од по­мер­ли 11 хлопчиків та дів­чаток віком від 25 днів до 11 років, тоб­то 27,50% від загальної кіль­кості по­мер­лих, у т.ч. 9 дітей - від го­­ло­ду.

У 2008-му році нарешті здійснено газифікацію села.

Сокирин – мале село, розташоване за 3 км на схід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 16 км на південь від центральної садиби громади – селища Козелець.  Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 88 жителів.

З давніх часів навколишні землі входили до складу Остерського повіту Київського князівства. З 1426 повітом управляв князь Дмитро Семенович Зубревицький на прізвисько Сокира. Можливо, князь Дмитро й заснував Сокирин, назвавши поселення на свою честь.

Хоч офіційна дата заснування — 1750, однак поселення під назвою Секърина хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Сибирского приказу №495 (1666). На хуторі мешкали Сидорко Захарченко, в якого був віл, та Івашко Кузмин, у якого була коняка.

Згідно з Генеральним слідством Київського полку станом на 1726 р. въ деревнѣ Сокиринѣ 3 двори згідно з універсалом полковника Танського від 1721 року були дані в тимчасове користування Носівському сотнику Івану Прутянулу.

Сокирин, поряд із Заворичами, був місцем відпочинку купців і торговців після денного переходу по Чернігівському тракту.

У селі є православна Свято-Феодосіївська церква, збудована в 1900—1902 роках. Являє собою дерев'яну, хрещату, п'ятидільну споруду. Південні й північні рамена — прямокутні у плані, обабіч гранчастої апсиди — невеликі зруби ризниці й паламарні. Видовжений західний притвор сполучається з наметовою двох'ярусною дзвіницею типу «четверик на четверику». Над середхрестям — восьмерик із наметовою банею, увінчаною ліхтариком. Зберігся іконостас та ікони XVIII—XIX ст.

Олексіївщина – невелике село, розташоване відразу за південною околицею Ко­з­ельця на лівому березі р. Остер. Станом на 1 січня 2021 р. тут проживало 315 жителів.

Назва села походить від імені графа Олексія Розумовського. Він купив землю на південній око­лиці Козельця і збудував тут у середині XVIII століття палацо-парковий 44-гектарний ан­самбль, відомий як Олексіївський дім. Поряд з комплексом він поселив прислугу. Це були пер­шо­по­селенці сучасної Олексіївщини. Зокрема, тут проживали люди, які носили прізвище Розуми. Мож­ливо, що це були далекі неімениті члени роду Розумовських. Адже у дорадянські часи село но­сило назву Розуми.

На жаль, палац було знищено. У 1831 р. російський імператор-українофоб Микола I, по­вер­та­ючись з Польщі, зупинився в Козельці й віддав наказ розквартированій у місті військовій час­ти­ні зни­щи­ти будівлі, щоб нічого не нагадувало, як він висловився, «об этих холопах Разумах». Полк дра­­гу­нів за ніч не залишив від палацу каменя на камені. З часом, місцеві жителі розтянули по дво­рах за­лишки цегли та інших матеріалів. Квітуча колись Олексіївщина занепала.

1869 р. у сім’ї управителя маєтку графа І.П.Закревського Григорія Френкеля народився син, яко­го назвали Захаром (член-ко­рес­пон­ден­т Академії медичних наук СРСР, про­фесор Захар Григорович Френкель (1869-1970)). Цей факт зафіксований у метричних книгах церкви св. Миколи Чу­до­твор­ця на Київській слобідці у Козельці, до приходу якої належало с.Розуми.

За даними Всеросійського перепису 1897 року, на хуторі Розуми налічувалося лише 6 дворів, у яких проживали 36 жителів. Згідно ре­візії 1911 року тут працював винокурний за­вод дворянина Іва­на Квятковського, який та­кож володів 3 десятинами лісу. На території ху­тора були розташовані 3 міські казарми дра­гунів, що пустували. Працював цегляний завод, а також знаходилися по­ро­хо­ві погреби. Про­жи­ва­ло 28 селян.

У 1925 році була утворена комуна «Чер­во­ний сад». У панських будинках тут про­жи­ва­ли 35 ко­мунарів. Ко­муна у 1927 р. отримала трак­тор, мала 129 десятин землі. Господарчих успіхів комуна не мала і че­рез кілька років стала зви­чайним колгоспом. Проте людська пам’ять про комуну залишилася назавжди. З чиєїсь лег­­кої руки жи­телі не лише сучасної Олек­сіївщини, але й навколишніх на­се­ле­них пунктів звуть се­ло Ко­му­ною, а її меш­канців – комунарами.

За даними 1947 року, в селі Розуми під час Великої Вітчизняної війни заги­ну­ло 3 чоловіки, спа­лено 200 (?) будинків, 33 особи вивезено на роботи до Ні­меч­чи­ни. У 1972 році в Олексіївщині на­лі­чу­ва­ло­ся 288 дворів, у яких проживали 770 жи­телів.

Розквіт Олексіївщини припав на 70-80-ті роки минулого століття, коли міс­це­вий колгосп ім.Гагаріна, який очолював Степан Степанович Закревський, був найкращим не лише на Ко­зе­леч­чині, але й у Чернігівській області. У той час село знач­но роз­ви­ну­лося в соціальному плані: були за­асфальтовані основні сільські вулиці, до будинків жи­те­лів прийшов «бла­китний вог­ник». Це дало позитивний імпульс со­ці­альному розвитку села. І хо­ча колгосп уже давно, як мовиться, наказав довго жи­ти, проте сьогоднішня Олексіївщина – це ти­по­ве приміське се­ло, більшість жителів якого працюють у райцентрі та столиці, а вдома мають затишні бу­­дин­ки й упо­ряд­ко­ва­ні земельні ділянки.

Закревське – невелике село, розташоване на південь від Козельця, відразу за заплавою річки Ос­тер на її лівому березі. Станом на 1 січня 2021 р. тут проживали 47 жителів.

Перші люди поселилися у цих місцях за часів залізного віку. Це підтверджено археологіч­ни­ми розкопками в урочищі Закревська дюна.

Проте сучасне село виникло значно пізніше. Родова легенда дворян Закревських роз­по­відала, що колись прийшло у край польське військо. Один із шляхтичів закохався у красуню-ук­ра­їнку Марію й поселився тут, отримавши від короля ці землі.

Основою будь-якої легенди завжди було історичне підґрунтя. Цей рід волинської шляхти походив з маєтності Закрев. Звідси і прізвище Закревські, і козелецький хутір Закревсь­ких.

Очевидно, що у середині XVI століття Закревські переселилися до Козельця. На відміну від ін­ших переселенців-ремісників, які у той час масово заселяли нинішній райцентр, вони через шлюб з місцевою дівчиною боярського роду отримали землі і заснували власний хутір.

У реєстрі 1649 р. згадані козаки Козелецької сотні Михайло і Дмитро Закревські. Перша згад­ка про власний хутір Закревських (Закрев хутір) з’явилася у переписі 1666 року. У цьому ж до­ку­менті записано й остерського міщанина Пашка Скопина Закревського. Отже, Закревські вже у ті ча­си були корінними жителями нашого краю.

Важливою віхою в історії роду стало одруження Йосипа Лук’яновича Закревського з сест­­рою братів Розумовських Ганною Григорівною. За гетьмана Кирила Розумовського він став з бун­­чу­кового товариша спочатку осавулом Київського полку, а згодом Генеральним обозним (за по­­са­дою - друга людина у Гетьманщині). Цей чин, згідно тодішнього Табеля про ранги, був тотож­ним військовому званню генерал-фельдмаршала.

Закревські були родовою руською шляхтою, котра ще до епохи Розумовських належала до родової козацької старшини. Гордій Закревський був полковим осавулом за гетьманування Да­ни­ла Апостола (1727-1734). Син Йосипа Андрій Закревський став дійсним статським радником (пол­ковником), директором Петербурзької Академії мистецтв (1793) і головою Медичної колегії. За деякими даними, він вважався позашлюбним сином російської імператриці Єлизавети Петрівни та Олексія Розумовського. Був одружений з княжною Одоєвською. Його сину Кирилу Зак­ревсь­ко­му належали 1500 кріпаків у селах Бірки, Карпоки, Лемеші. Родина Закревських у XVIII-XIX сто­літтях була однією з найбагатших у нашому краї. Її представниця Софія Олексіївна Зак­ревсь­ка (1796, с.Бірки-1865) – українська письменниця, яка жила у с.Лемешівка біля яго­тинсь­ко­го маєтку Ро­зумовських. За радянського часу Закревські стали кол­госп­никами.

З 1766 року поряд із селом був хутір Корсуни. Але його не стало ще до революції. У Все­ро­сійському переписі 1897 р. згадка про нього відсутня.

Все­російський перепис 1897 р. зафіксував, що у селі налічувалося 12 дворів, у яких проживали 144 жи­телі. На 1911 рік кількість дворів залишилася без змін, а ось чисельність населення зменшилася до 86 осіб. Це можна пояснити тим, що частина жителів переїхала до сусіднього с.Жеребецьке, ближ­че до своїх орних угідь.

Напередодні колективізації у селі з ініціативи місцевих господарів було створене машино-трак­торне товариство, що працювало з 1927 по 1930 рік. Проте згодом почалося розкуркулення і колгоспне життя.

Установити точну картину подій у селі під час голодомору 1932-1933 рр. неможливо, ос­кіль­ки в архівах збереглися дані лише за березень та квітень 1932 р.

З доріг Великої Вітчизняної війни не повернулися додому 16 представників роду Зак­ревсь­ких лише із нашого району, з яких 9 чоловік – жителі с.Закревське.

Рід Закревських досить знаний в історії не лише району, а й України в цілому. Усі його гілки вийш­ли з невеликого родового хутора поблизу Козельця. Прикро, що нащадки не склали свого ро­до­вого дерева, не написали славну історію роду. Хоча нащадки засновників хутора і сьогодні жи­вуть в с.Закревське.

Жеребецьке - невелике село на правому березі р.Остер за 3 кілометри на південь від Козельця навпроти історичного садибного комплексу Покорщина. Станом на 1 січня 2021 року тут про­живали 77 жителі.

Нинішнє село постало з родового хутора роду Жеребецьких. Його представники й сьогодні жи­вуть в районі. Генеалогічний аналіз показав, що цей рід прийшов на наші землі з Поділля. Збід­ні­лою гілкою роду є рід Жеребів. Засновником родового хутора був представник козачої старшини Гав­рило Жеребецький. Його підпис стоїть під договірними статтями гетьмана Івана Самойловича 1672 року. За часів Івана Мазепи він належав до найближчого оточення гетьмана. Зберігся лист І.С.Мазепи до Гаврила Жеребецького, датований 1706 роком, у якому гетьман назвав його «чуй­ним і справним чоловіком».  Саме у ці часи він і заснував поселення на місці сучасного села. Своєї церк­ви у Жеребецькому ніколи не було, його жителі були приписані до приходу Свято-Геор­гі­ївсь­ко­го монастиря.

Початок XX століття позначився бурхливим ростом населення села. Так, на 1911 рік тут у 47 дво­рах проживали 249 козаків.

З початком колективізації у с.Жеребецьке також було організовано колгосп. Хто добровіль­но, а хто неохоче вступив до нього. Були й ті, хто зважувався на безоглядний, а по суті без­на­дійний опір. 1933 року було репресовано одноосібницю Ганну Василівну Шостак за те, що як ска­за­но у книзі чернігівського дослідника злочинів більшовицького режиму В.Шкварчука «Бунт зем­лі» заявила: «Вступати до колгоспу, значить учитись краси, як тепер колгоспники крадуть».

Не пішла до колгоспу й удова Жереба Ва­силина, сказавши, що це справа не від Бога. І хо­­­ча в неї було четверо малолітніх дітей, у кол­госп забрали не лише майно, а й город по саму призь­­­бу хати. Активісти «червоної мітли» викор­чували не тільки кущі смородини, а й кві­ту­чі пі­во­нії, які росли під вікнами. На городі по­са­дили ж тютюн, щоб сім’я не мала з цього ні­я­кої користі. Й робили все це не пришлі, а свої, міс­цеві жителі.   

Під час тимчасової окупації села частину мо­лодих мешканців Жеребецького було вивезено на ро­боти до Німеччини. На початку ве­рес­ня 1943 р. село було спа­­ле­не карателями, але жителі встигли схо­ва­ти­ся на болотах у заплаві р.Остер.

1944 р. органами НКВС було розстріляно 44-річного військовослужбовця, уродженця Же­­ре­­бець­кого Петра Герасимовича Гарбуза. І хоча його реабілітовано 1989 р., але до виданої 1996 р. «Кни­ги памяти Украины. Черниговская область» його прізвище занесене не було.

Відомий уродженець села:

Василь Васильович Копистко (07.02.1964) – інженер компанії «Реверс», го­ло­ва гу­ма­ні­тар­них місій «Нідерланди-Україна»  та «Бельгія-України», учасник міжнародних ма­ра­фонів, ме­це­нат.

Гарбузин – невелике село розташоване вздовж автошляху Київ-Нові Яриловичі за 4 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 127 жителів.

Офіційна дата заснування — 1750 рік, однак задовго перед тим у польській люстрації Остерського староства (1636) серед 70 військовозобов'язаних бояр були згадані Furs Harbuza, а також Matwiéj Harbuzienko та Sawa Harbuzienko. Саме поселення під назвою Горбузин хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Малоросійського приказу (1666).

Єрків — невелике село розташоване вздовж автошляху Київ-Нові Яриловичі за 7 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 251 житель.

Хоча офіційна дата заснування — 1750 рік, однак поселення під назвою Зъерковъ хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Малоросійського приказу (1666). На хуторі мешкав Сидорко Васильевъ, у якого було 2 воли.

Деревня Верковъ згадується, зокрема, у Генеральному слідстві Київського полку. Згідно з ним, 1729 року в селі було принаймні 17 дворів. Раніше село біло військовим, а з 1718 було віднесене київськими полковниками до Козелецької ратуші, про що гетьман Данило Апостол видав підтверджувальний універсал (1729).

В селі 1924 р. народилася Ганна Мойсеївна Сіра — заслужений будівельник України, Почесний громадянин Києва.

Зразки заяв із земельних питань

Нічогівка – мале село, розташоване на межі боліт Слуків, Пасіччя (Помоклі) та невеликих лі­­со­вих масивів за 4 км на схід від автотраси Київ-Нові Яриловичі, за 3 км на захід від автотраси Ко­­зе­лець-Бобровиця та за 16 км на південь від центральної садиби громади. Станом на 1 січня 2021 ро­ку тут проживає 214 жителів.

Навколо села розташована велика кіль­кість чудових місць – лісових, болотних та ін­ших уро­чищ. Звичайно, найбільшим з них є бо­лот­ний масив Слуков, який лише на ні­чо­гів­сь­ких землях зай­має площу понад 850 га. На ста­рих картах витоки річки Трубежа починалися са­­ме з болота-озе­ра Слуків. Ще у середині XX сто­ліття Слуків мав величезні водні простори, пе­реповнені всілякою жив­ніс­тю. Тисячі зграй пта­хів, яких місцеві жителі ловили сітями, на­пов­нювали човни тисячами пта­ши­них яєць. У радянські часи бо­лот­ний масив Слуків-Лави став мисливським за­­каз­­ни­ком. Місцеві старожили й сьогодні роз­по­ві­дають, що у 1950-ті роки сюди приїздив по­лю­вати на ка­чок видатний український пись­мен­ник Остап Вишня. Так тривало до початку 1960-х років, коли у ці місця на полювання при­їхав Микита Хрущов. «Це ж скільки землі гуляє», - мовив він і дав ко­ман­ду осушити ве­ли­чез­ний болотний масив.

Село Нічогівка біля озера Слуків заснована 1360 року. В ен­ци­кло­пе­дич­но­му довіднику «Чернігівщина» сказано, що село відоме з кінця XIV ст. Очевидно, що дане по­селення було одним з 15 сіл, осаджених навколо Козельця вихідцями з Волині за ли­товсь­ких ча­сів. Переселенці по­се­ли­ли­ся біля дороги Ос­тер-Булахів-Нічогівка-Мостище на березі колись великого болота Слуків. Щодо по­ходження наз­ви села, то тут доцільно навести версію записану в 1992 р. з вуст жителя с.Ні­чо­гів­ка Мане­виць­кого району М.С.Близнюка (1921 р.н.), яка, ймовірно, характерна і для нашої Ни­чо­гі­вки:

«Хутір заселявся поступово. На перших порах тут для поселенців умови були дуже сприятливі. Проте, як би во­ни не хотіли жити краще, у них не нічого виходило. Піщані землі були бідні, та й господарювати ставало складніше. А тут ще кілька років підряд неврожай. Зовсім занепали духом жителі від нестатків, або як вони говорили – від «ни­чо­го­го», тобто поганого життя. Так і стали звати мешканці навколишніх поселень хутір Нічогівкою, що означало гірке, зли­денне життя».

Ця назва села дійшла із середньовіччя до нашого часу. Уперше у письмових джерелах Нічо­гів­ка згадана у переписі 1666 року, проведеному мос­ковсь­кими переписувачами.

Нічогівський храм - один з най­ста­рі­ших на Козелеччині. Він згаданий у реєстрі церков Козелецької протопопії під 1746 роком, а цер­ков­ні документи збереглися з 1778 р.

За даними Всеросійського перепису 1897 року, в селі налічувалося 256 дворів, у яких про­жи­ва­ли 1316 жителів, працювала земська школа.

В 1874 р., у нічогівського священика о.Івана гостював його брат, відомий народник, про­віс­ник космонавтики Микола Кибальчич. Перебуваючи у в’язниці, він у 27 років створив перший у світі проект реактивного апарату. Міжнародне визнання М.Кибальчич отримав завдяки сприянню німецького ракетника Вернера фон Брауна. Сестри на­род­ника були дружинами козелецьких священиків.

Земську школу засновано 1875 року (ймовірно, на базі церковноприходської). На початку XX ст. вона мала окремий будинок, який зберігся до на­шо­го часу. Донедавна тут функціонувала Нічо­гівсь­ка ЗОШ I-II ст. Напередодні першої війни у школі навчалося 68 учнів.

За радянської влади, як і скрізь, - розкуркулення і колгоспи. Їх у Нічогівці створили цілих два – ім.Кірова та ім.Куйбишева. Слід відзначити, що місцеві жителі завжди від­давали перевагу праці на власній присадибній ділянці над роботою у колективному гос­по­дарст­ві й мали принцип «триматися подалі від влади та її благ». Мабуть, саме це разом з ба­га­тою жив­ніс­тю озера-болота Слуков, і врятувало їх під час голодомору 1932-1933 рр. Його жерт­вою стала ли­ше 1 людина.

Під час Другої Світової війни до Чер­во­ної армії було мобілізовано 340 жителів села. 157 з них не повернулися з фронтових до­ріг, 83 були удостоєні радянських урядових на­город. Героєм Радянського Союзу повер­нув­ся з війни Лаврентій Петрович По­но­мар­чук  – майор, командир ар­ти­ле­рійсь­кого дивізіону 892 артполку 323 Брянсь­­кої Чер­вонопрапорної ди­візії, який від­зна­чився при фор­суванні р.Вісла.

Тривожний дзвоник пролунав для нічогівців після того, як на Слукові побував на по­лю­ванні Микита Хрущов. Тодішній керманич СРСР віддав безапеляційний наказ: осушити Слу­ківсь­кі болота. Чиновники в Києві та Чернігові без будь-якого наукового обгрунтування, не го­во­ря­чи уже про екологічну експертизу, довели відповідне розпорядження до районної влади. І по­ча­ло­ся. За короткий термін було осушено величезний болотний масив, де лише 753 га припадало на ні­чогівські землі. Єдине чого було досягнуто: різко зросло виробництво сіна. Натомість не лише ста­ла зникати перелітна перната фауна, але й риба, загнана у меліоративні канали. Ніхто не вра­хував і того, що відкритий центральний канал, а такий був протягнутий по кордону нічогівських, сокиринських та полуянівських земель, працює, як насос, втягуючи у себе підґрунтові води на від­стані до 6 км. У сільських колодязях стала пропадати вода. Колись повноводний болотний ма­сив став перетворюватися в напівпустелю.

Село Савин розташоване на межі лі­со­вих масивів рівновіддалено від рибних озер Стибин і Варги за 5 км на захід від автошляху Київ-Но­ві Яриловичі та за 19 км на південний захід від центру громади. Станом на 1 січня 2021 року тут проживає 390 жителів.

Археологічно територію сучасного села Савин відносять до Євминського комплексу трипільських поселень. Згідно даних, одержаних науковцями в результаті археологічних розкопок (найбільші дослідження проводилися протягом 1950-х р.р. ХХ ст. на території та околицях села Євминка, розташованого за 5 км. від с. Савин). Перші поселення з'явилися тут ще у 2-1 тис. до н.е. (піздньотрипільські землеробсько-скотарські племена). 

Сіверяни (а саме вони населяли цю місцевість) згадуються й у “Повісті врем'яних літ” (1183 р).  Житлом для людей служили напівземлянки або землянки з плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам’янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Зважаючи на наявність багатих природних ресурсів, наші пращури крім землеробства активно практикували полювання, збиральництво. Ліс, у якому жили сіверяни, захищав від набігів ворогів, але у глибинних пущах спосіб життя був достатньо суворим, часто незрозумілим через свою невибагливість іншим племенам. Нестор літописець зазначав, що сіверяни харчувалися усім "нечистим" (тобто м'ясом дрібних тварин - вивірок, бобрів, хом'яків та под.) та споживали усе, що давала земля.

Сіверяни платили данину хозарам, а пізніше, за часів князя Олега, територія була приєднана до Київської Русі (882 р.).

На сьогодні налічується 2 досліджених місця сталих поселень давніх людей:

- давньоруське поселення «Варги» відноситься до бронзової доби, ранньозалізного віку, І тисячоліття нашої ери,давньоруського часу. Розташоване за 1100 метрів на захід від західної околиці села Савин.

У ті часи озеро Варги (Варяги) займало велику площу і навколо нього росли чагарники (кущі лози, щільні парості листяного підліску); особливо великі зарості (переважно листяного лісу) були розташовані на заході від озера, включаючи і болото Куп’ятин.

Про місце стоянки стародавніх людей свідчать знахідки залишків хатнього побуту і старовинних речей. Пізніше воно було знищене варягами, які, пересуваючись старовинним шляхом «із варяг у греки» (Х-ХІ ст, один з водних шляхів переселення варягів в Південно-Східну Європу та Малу Азію (X-XIII століття), обрали берег саме цього озера місцем для своєї стоянки. Після  проходження варягів на березі о. Варяги більше ніхто не оселявся, а ліси поступово були винищені.

Як видно з наведеної нижче карти, маршрут, яким пересувалися варяги (позначено пунктирною лінією), пролягав як раз повз нашу місцевість, тому не дивно, що для відновлення сил вояки обрали затишне озеро, сповнене риби та оточене густим лісом, що забезпечувало захист. Звісно, невелике поселення мирних людей, не могло стати супротив такого рішення і, вірогідно, було знищене - науковцям залишається лише висувати гіпотези з цього приводу.

- давньоруське поселення «Стибин» (мало назву «Каганець») з’явилося пізніше, ніж поселення біля о. Варги (орієнтовна дата заснування - XI-XII ст. н.е.), і проіснувало до початку XVIII ст. Розташоване за 1500 м від на південний схід від південної околиці села, поряд із повноводим, глибоким озером Стибин; Територіально наша місцевість є частиною Сіверської землі (Сіверщини) і під час нападу Батия в 1239 році, вона була частково спустошена та існувалиа тривалий час під татарською владою аж до середини XIV ст. (1355 р.).

Нове (останнє) заселення Савина відбулося у середні віки.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року почали примусово переселяти козаків Бі­ло­цер­ківсь­кого полку на Козелеччину.

Через Савин колись проходив древній шлях Переяслав-Остер-Любич.

ХХ ст. розпочалося для с. Савин приємною подією: у 1904 р. разом з побудовою Вознесенського храму відкрилася 3-річна церковно-приходська школа.

У подальшому, після 1917 р., її було реорганізовано у відповідності до нових освітніх стандартів у початкову школу, а ще пізніше, у 1932 р., - у 7-річну загальноосвітню школу. 

В 1930 році почалась колективізація. Для забезпечення побудови соціалізму в Савині, радянська влада застосувала те­рор голодом. Як і скрізь у селян відібрали зерно. Та у колгосп савинці не хотіли йти. Лютували ком­сомольці «червоної мітли». Згідно неповних офіційних даних, за­­фіксованих в актових книгах, що передані до Дер­жав­но­го архіву Чернігівської області (від­сутні да­­ні за січень 1932 року та липень 1933 ро­ку), у Савині по­мерли 195 жителів, з яких від го­лоду - 157 осіб (80,50%), від старості – 21 особа у віці від 60 до 98 років (10,77%),  від хвороб – 14 осі­б, з інших причин – 5 осіб. Надзвичайно ви­со­кою бу­ла ди­тя­ча смертність. За вка­­за­ний період по­мер­ли 49 дітей, віком від 10 днів до 12 років, тоб­то 25,13% від за­гальної кіль­кос­ті по­­мерлих, у т.ч. 38 дітей - від голоду.

13 вересня 1941 року село зайняли німці. Було відновлено роботу церкви.

На війну було мобілізовано 386 жителів, на фронтах загинуло 218 чоловік. Військові наго­ро­ди отримали лише 90 чоловік.

Після війни знову важка, без застосування машин, ручна праця в колгоспі. Хоча держава про­голосила лозунг переважаючого розвитку важкої промисловості. У січні 1959 року село було елек­трифіковане.

Більш детально з історією села можна ознайомитися за посиланням

Мостище – колись велике, а нині середніх розмірів село, розташоване серед боліт, обабіч ав­тошляху Козелець-Бобровиця за 19 км на південь від Козельця. З півночі на південь че­рез село протікає річка Трубіж, що ділить його на дві майже рівні частини, а з півдня та заходу до се­ла підступають  лісові масиви. Південний лісовий масив, де у XIX столітті росли дерева для будівельної галузі, отримав назву Чорнолісся.  Станом на 1 січня 2021 року тут проживає 455 жителів.

Спочатку село називалося Мостище (Мостова Слобода), однак у 1929 році воно отримало назву Петрівське (на честь радянського партійного діяча  Григорія Петровського). 3 червня 2016 року в рамках кампанії з декомунізації селу повернули історичну назву - Мостище.

Уперше село, ймовірно, згадується у польській люстрації Остерського староства 1636 року під назвою Мостова Слобода. Село згадується також у 1663 році, коли в ньому під час російсько-польської війни зупинялась частина польського війська, очолювана Стефаном Чарнецьким.

1726 року 58 дворів у Мостищі належало генерал-лейтенанту й кавалеру графу Девієру за наказом Петра I.

За інформацією О. М. Лазаревського 1753 року Юхим Дараган купив Мостище разом із селами Семиполки, Рудня, Святе у синів колишнього переяславського коменданта Матвія Хераскова за 9000 рублів.

1762 року село згоріло дотла (крім двох вітряків) з вини безвідповідальної і безпечної «московської драгунії», що була на постої на Козельщині. Імовірно, саме ці події лягли в основу частини сюжету російськомовної повісті Тараса Шевченка «Княгиня». Від Софії Хованської село перейшло у спадок її сестрі Катерині Галаган.

У 1776 році (за іншими даними, у 1782) в селі почали будівництво великої церкви на честь Архистратига Михаїла. Завершили церкву аж у 1790 році. За іншими даними, храм побудувала Катерина Юхимівна Галаган у 1822 році. Михайлівська церква є зразком зрілого класицизму. Будували її за досить типовим проектом, але від цього не менш вдалим. Це хрестоподібна в плані споруда з одним великим куполом у центрі, та чотирма декоративними по кутах. Абсида церкви напівкругла. Храм жодного разу не перебудовувався й зберігся у початкових об'ємах.

1782 р., Мостище потрапило до складу Козелецького повіту спочатку Київського намісництва, пізніше — Чернігівської губернії.

У 1846 році в Мостищах бував Тарас Шевченко.

Григорій Павлович Галаган у 1852 року збудував біля церкви кам'яну дзвіницю.

У 1876 році в селі, що було тоді центром Мостицької волості, відкрилося народне сільське училище.

У 1900 році в селі вже діяла народна бібліотека-читальня.

За даними податкових списків 1923 року в Мостищі було 465 господарств, у яких мешкало 2016 осіб. Мостище (разом із Марківцями та Сухинею) належало до Козелецького району Ніжинської округи Чернігівської губернії. У селі були сільрада, школа, бібліотека та лікбез, телефону не було.

Під час Великої Вітчизняної війни 340 жителів села воювало фронтах, 167 із них загинуло. На їх честь односельці 1970 року встановили обеліск Слави. 1957 року на братській могилі радянських воїнів, що загинули в боях за визволення села від окупантів, споруджено пам'ятник.

1972 року населення села складало 1647 осіб. За колгоспом ім. Калініна було закріплено 2979 га сільськогосподарських угідь, із них орної землі — 2231 га.

В селі народилися Сенікова Раїса Денисівна (нар. 1922) — український театрознавець, Олекса Зосимович Корнієнко (1919 - 2003) - драматург, перекладач, театральний критик, автор книг "П'єси", "Щоб нам жито родило".

У лісі на південь від села росте старовинний дуб («Маврійський»), під яким за народними переказами зупинявся й писав вірші Т. Г. Шевченко у 1846 році. Щоб його охопити, потрібно 5 чоловік.

Співробітниками Головного управління ДПС у Чернігівській області під час проведення документальної перевірки одного із суб’єктів господарювання області було встановлено факт формування податкового кредиту шляхом документального оформлення операцій з придбання та оренди сільськогосподарської техніки. При цьому, підприємством взагалі ця техніка в господарській діяльності не використовувалась. Діяльність даного суб’єкта полягала в реалізації вирощеної продукції на експорт пов’язаній особі за мізерними цінами.

Таким чином, формуючи податковий кредит та здійснюючи свідомо збиткову діяльність, суб’єкт господарювання мав на меті не лише несплату податків до бюджету, а й формування від’ємного значення та отримання бюджетного відшкодування.

Завдяки злагодженим діям співробітників Головного управління ДПС у Чернігівській області, численні порушення вимог податкового законодавства в діяльності даного підприємства викрито та упереджено незаконне відшкодування з бюджету ПДВ на суму понад 3,5 млн гривень.

Пресслужба ГУ  ДПС у Чернігівській області

Податкові новини

У Головному управлінні ДПС у Чернігівській області повідомили, що до бюджетів усіх рівнів платниками області за 10 місяців сплачено майже 9,2 млрд грн податків, зборів та обов’язкових платежів. Це майже на 435 млн грн або на 5 відс. більше суми надходжень відповідного періоду минулого року.

У жовтні 2020 року до бюджетів усіх рівнів від платників Чернігівщини надійшло понад 1,1 млрд грн податків та зборів, що на 19 відс. або на 186 млн грн більше ніж у відповідному періоді минулого року.

З цих коштів до державного бюджету спрямовано 43 відсотки коштів (488 млн грн). Приріст до минулого року склав 30 відс. або 113 млн гривень. Суттєве перевищення минулорічного факту по збору податку на додану вартість – у 1,6 рази  (+90,9 млн грн), податку на прибуток – майже у 3 рази (+5,6 млн грн),  податку на доходи фізичних осіб та військовому збору – на 17,9 відс. (+25,5 млн грн), рентній платі за спец використання лісових ресурсів – у 1,7 рази (+3,2 млн грн).

До місцевих бюджетів усіх рівнів у жовтні надійшло понад  640 млн грн податків та зборів. Приріст до минулого року склав 12,8 відс. або 72,7 млн гривень.

Понад 59 відс. суми, що надійшла до місцевих бюджетів, складає податок на доходи фізичних осіб - 379 млн грн, що більше минулорічного показника на 17,8 відс. або на 57,3 млн грн. Понад 13,6 відс. спрямованих до бюджетів сум – від сплати податку на майно (за земельні ділянки, нерухомість та транспорт – 87,2 млн грн). Також вагоме значення для бюджетів територіальних громад має єдиний податок на підприємницьку діяльність, якого сплачено 144,2 млн гривень (22,5 відс. загальної суми). Акцизного податку від реалізації алкоголю, тютюну та пального надійшло понад 17 млн грн (2,7 відс. загальної суми надходжень).

Крім того, страхувальниками сплачено 473,4  млн грн єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, чим забезпечено зростання надходжень у порівнянні до жовтня минулого року на 12,3 відс. або на 51,9 млн гривень.

                    Пресслужба Головного управління  ДПС у Чернігівській області

Податкові новини