Козелецька селищна рада

Олексіївщина – невелике село, розташоване відразу за південною околицею Ко­з­ельця на лівому березі р. Остер. Станом на 1 січня 2021 р. тут проживало 315 жителів.

Назва села походить від імені графа Олексія Розумовського. Він купив землю на південній око­лиці Козельця і збудував тут у середині XVIII століття палацо-парковий 44-гектарний ан­самбль, відомий як Олексіївський дім. Поряд з комплексом він поселив прислугу. Це були пер­шо­по­селенці сучасної Олексіївщини. Зокрема, тут проживали люди, які носили прізвище Розуми. Мож­ливо, що це були далекі неімениті члени роду Розумовських. Адже у дорадянські часи село но­сило назву Розуми.

На жаль, палац було знищено. У 1831 р. російський імператор-українофоб Микола I, по­вер­та­ючись з Польщі, зупинився в Козельці й віддав наказ розквартированій у місті військовій час­ти­ні зни­щи­ти будівлі, щоб нічого не нагадувало, як він висловився, «об этих холопах Разумах». Полк дра­­гу­нів за ніч не залишив від палацу каменя на камені. З часом, місцеві жителі розтянули по дво­рах за­лишки цегли та інших матеріалів. Квітуча колись Олексіївщина занепала.

1869 р. у сім’ї управителя маєтку графа І.П.Закревського Григорія Френкеля народився син, яко­го назвали Захаром (член-ко­рес­пон­ден­т Академії медичних наук СРСР, про­фесор Захар Григорович Френкель (1869-1970)). Цей факт зафіксований у метричних книгах церкви св. Миколи Чу­до­твор­ця на Київській слобідці у Козельці, до приходу якої належало с.Розуми.

За даними Всеросійського перепису 1897 року, на хуторі Розуми налічувалося лише 6 дворів, у яких проживали 36 жителів. Згідно ре­візії 1911 року тут працював винокурний за­вод дворянина Іва­на Квятковського, який та­кож володів 3 десятинами лісу. На території ху­тора були розташовані 3 міські казарми дра­гунів, що пустували. Працював цегляний завод, а також знаходилися по­ро­хо­ві погреби. Про­жи­ва­ло 28 селян.

У 1925 році була утворена комуна «Чер­во­ний сад». У панських будинках тут про­жи­ва­ли 35 ко­мунарів. Ко­муна у 1927 р. отримала трак­тор, мала 129 десятин землі. Господарчих успіхів комуна не мала і че­рез кілька років стала зви­чайним колгоспом. Проте людська пам’ять про комуну залишилася назавжди. З чиєїсь лег­­кої руки жи­телі не лише сучасної Олек­сіївщини, але й навколишніх на­се­ле­них пунктів звуть се­ло Ко­му­ною, а її меш­канців – комунарами.

За даними 1947 року, в селі Розуми під час Великої Вітчизняної війни заги­ну­ло 3 чоловіки, спа­лено 200 (?) будинків, 33 особи вивезено на роботи до Ні­меч­чи­ни. У 1972 році в Олексіївщині на­лі­чу­ва­ло­ся 288 дворів, у яких проживали 770 жи­телів.

Розквіт Олексіївщини припав на 70-80-ті роки минулого століття, коли міс­це­вий колгосп ім.Гагаріна, який очолював Степан Степанович Закревський, був найкращим не лише на Ко­зе­леч­чині, але й у Чернігівській області. У той час село знач­но роз­ви­ну­лося в соціальному плані: були за­асфальтовані основні сільські вулиці, до будинків жи­те­лів прийшов «бла­китний вог­ник». Це дало позитивний імпульс со­ці­альному розвитку села. І хо­ча колгосп уже давно, як мовиться, наказав довго жи­ти, проте сьогоднішня Олексіївщина – це ти­по­ве приміське се­ло, більшість жителів якого працюють у райцентрі та столиці, а вдома мають затишні бу­­дин­ки й упо­ряд­ко­ва­ні земельні ділянки.

Закревське – невелике село, розташоване на південь від Козельця, відразу за заплавою річки Ос­тер на її лівому березі. Станом на 1 січня 2021 р. тут проживали 47 жителів.

Перші люди поселилися у цих місцях за часів залізного віку. Це підтверджено археологіч­ни­ми розкопками в урочищі Закревська дюна.

Проте сучасне село виникло значно пізніше. Родова легенда дворян Закревських роз­по­відала, що колись прийшло у край польське військо. Один із шляхтичів закохався у красуню-ук­ра­їнку Марію й поселився тут, отримавши від короля ці землі.

Основою будь-якої легенди завжди було історичне підґрунтя. Цей рід волинської шляхти походив з маєтності Закрев. Звідси і прізвище Закревські, і козелецький хутір Закревсь­ких.

Очевидно, що у середині XVI століття Закревські переселилися до Козельця. На відміну від ін­ших переселенців-ремісників, які у той час масово заселяли нинішній райцентр, вони через шлюб з місцевою дівчиною боярського роду отримали землі і заснували власний хутір.

У реєстрі 1649 р. згадані козаки Козелецької сотні Михайло і Дмитро Закревські. Перша згад­ка про власний хутір Закревських (Закрев хутір) з’явилася у переписі 1666 року. У цьому ж до­ку­менті записано й остерського міщанина Пашка Скопина Закревського. Отже, Закревські вже у ті ча­си були корінними жителями нашого краю.

Важливою віхою в історії роду стало одруження Йосипа Лук’яновича Закревського з сест­­рою братів Розумовських Ганною Григорівною. За гетьмана Кирила Розумовського він став з бун­­чу­кового товариша спочатку осавулом Київського полку, а згодом Генеральним обозним (за по­­са­дою - друга людина у Гетьманщині). Цей чин, згідно тодішнього Табеля про ранги, був тотож­ним військовому званню генерал-фельдмаршала.

Закревські були родовою руською шляхтою, котра ще до епохи Розумовських належала до родової козацької старшини. Гордій Закревський був полковим осавулом за гетьманування Да­ни­ла Апостола (1727-1734). Син Йосипа Андрій Закревський став дійсним статським радником (пол­ковником), директором Петербурзької Академії мистецтв (1793) і головою Медичної колегії. За деякими даними, він вважався позашлюбним сином російської імператриці Єлизавети Петрівни та Олексія Розумовського. Був одружений з княжною Одоєвською. Його сину Кирилу Зак­ревсь­ко­му належали 1500 кріпаків у селах Бірки, Карпоки, Лемеші. Родина Закревських у XVIII-XIX сто­літтях була однією з найбагатших у нашому краї. Її представниця Софія Олексіївна Зак­ревсь­ка (1796, с.Бірки-1865) – українська письменниця, яка жила у с.Лемешівка біля яго­тинсь­ко­го маєтку Ро­зумовських. За радянського часу Закревські стали кол­госп­никами.

З 1766 року поряд із селом був хутір Корсуни. Але його не стало ще до революції. У Все­ро­сійському переписі 1897 р. згадка про нього відсутня.

Все­російський перепис 1897 р. зафіксував, що у селі налічувалося 12 дворів, у яких проживали 144 жи­телі. На 1911 рік кількість дворів залишилася без змін, а ось чисельність населення зменшилася до 86 осіб. Це можна пояснити тим, що частина жителів переїхала до сусіднього с.Жеребецьке, ближ­че до своїх орних угідь.

Напередодні колективізації у селі з ініціативи місцевих господарів було створене машино-трак­торне товариство, що працювало з 1927 по 1930 рік. Проте згодом почалося розкуркулення і колгоспне життя.

Установити точну картину подій у селі під час голодомору 1932-1933 рр. неможливо, ос­кіль­ки в архівах збереглися дані лише за березень та квітень 1932 р.

З доріг Великої Вітчизняної війни не повернулися додому 16 представників роду Зак­ревсь­ких лише із нашого району, з яких 9 чоловік – жителі с.Закревське.

Рід Закревських досить знаний в історії не лише району, а й України в цілому. Усі його гілки вийш­ли з невеликого родового хутора поблизу Козельця. Прикро, що нащадки не склали свого ро­до­вого дерева, не написали славну історію роду. Хоча нащадки засновників хутора і сьогодні жи­вуть в с.Закревське.

Жеребецьке - невелике село на правому березі р.Остер за 3 кілометри на південь від Козельця навпроти історичного садибного комплексу Покорщина. Станом на 1 січня 2021 року тут про­живали 77 жителі.

Нинішнє село постало з родового хутора роду Жеребецьких. Його представники й сьогодні жи­вуть в районі. Генеалогічний аналіз показав, що цей рід прийшов на наші землі з Поділля. Збід­ні­лою гілкою роду є рід Жеребів. Засновником родового хутора був представник козачої старшини Гав­рило Жеребецький. Його підпис стоїть під договірними статтями гетьмана Івана Самойловича 1672 року. За часів Івана Мазепи він належав до найближчого оточення гетьмана. Зберігся лист І.С.Мазепи до Гаврила Жеребецького, датований 1706 роком, у якому гетьман назвав його «чуй­ним і справним чоловіком».  Саме у ці часи він і заснував поселення на місці сучасного села. Своєї церк­ви у Жеребецькому ніколи не було, його жителі були приписані до приходу Свято-Геор­гі­ївсь­ко­го монастиря.

Початок XX століття позначився бурхливим ростом населення села. Так, на 1911 рік тут у 47 дво­рах проживали 249 козаків.

З початком колективізації у с.Жеребецьке також було організовано колгосп. Хто добровіль­но, а хто неохоче вступив до нього. Були й ті, хто зважувався на безоглядний, а по суті без­на­дійний опір. 1933 року було репресовано одноосібницю Ганну Василівну Шостак за те, що як ска­за­но у книзі чернігівського дослідника злочинів більшовицького режиму В.Шкварчука «Бунт зем­лі» заявила: «Вступати до колгоспу, значить учитись краси, як тепер колгоспники крадуть».

Не пішла до колгоспу й удова Жереба Ва­силина, сказавши, що це справа не від Бога. І хо­­­ча в неї було четверо малолітніх дітей, у кол­госп забрали не лише майно, а й город по саму призь­­­бу хати. Активісти «червоної мітли» викор­чували не тільки кущі смородини, а й кві­ту­чі пі­во­нії, які росли під вікнами. На городі по­са­дили ж тютюн, щоб сім’я не мала з цього ні­я­кої користі. Й робили все це не пришлі, а свої, міс­цеві жителі.   

Під час тимчасової окупації села частину мо­лодих мешканців Жеребецького було вивезено на ро­боти до Німеччини. На початку ве­рес­ня 1943 р. село було спа­­ле­не карателями, але жителі встигли схо­ва­ти­ся на болотах у заплаві р.Остер.

1944 р. органами НКВС було розстріляно 44-річного військовослужбовця, уродженця Же­­ре­­бець­кого Петра Герасимовича Гарбуза. І хоча його реабілітовано 1989 р., але до виданої 1996 р. «Кни­ги памяти Украины. Черниговская область» його прізвище занесене не було.

Відомий уродженець села:

Василь Васильович Копистко (07.02.1964) – інженер компанії «Реверс», го­ло­ва гу­ма­ні­тар­них місій «Нідерланди-Україна»  та «Бельгія-України», учасник міжнародних ма­ра­фонів, ме­це­нат.

Гарбузин – невелике село розташоване вздовж автошляху Київ-Нові Яриловичі за 4 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 127 жителів.

Офіційна дата заснування — 1750 рік, однак задовго перед тим у польській люстрації Остерського староства (1636) серед 70 військовозобов'язаних бояр були згадані Furs Harbuza, а також Matwiéj Harbuzienko та Sawa Harbuzienko. Саме поселення під назвою Горбузин хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Малоросійського приказу (1666).

Єрків — невелике село розташоване вздовж автошляху Київ-Нові Яриловичі за 7 км на південь від Козельця. Станом на 1 січня 2021 року тут проживало 251 житель.

Хоча офіційна дата заснування — 1750 рік, однак поселення під назвою Зъерковъ хутор (як і багато навколишніх поселень) було згадане в переписній книзі Малоросійського приказу (1666). На хуторі мешкав Сидорко Васильевъ, у якого було 2 воли.

Деревня Верковъ згадується, зокрема, у Генеральному слідстві Київського полку. Згідно з ним, 1729 року в селі було принаймні 17 дворів. Раніше село біло військовим, а з 1718 було віднесене київськими полковниками до Козелецької ратуші, про що гетьман Данило Апостол видав підтверджувальний універсал (1729).

В селі 1924 р. народилася Ганна Мойсеївна Сіра — заслужений будівельник України, Почесний громадянин Києва.

Зразки заяв із земельних питань

Нічогівка – мале село, розташоване на межі боліт Слуків, Пасіччя (Помоклі) та невеликих лі­­со­вих масивів за 4 км на схід від автотраси Київ-Нові Яриловичі, за 3 км на захід від автотраси Ко­­зе­лець-Бобровиця та за 16 км на південь від центральної садиби громади. Станом на 1 січня 2021 ро­ку тут проживає 214 жителів.

Навколо села розташована велика кіль­кість чудових місць – лісових, болотних та ін­ших уро­чищ. Звичайно, найбільшим з них є бо­лот­ний масив Слуков, який лише на ні­чо­гів­сь­ких землях зай­має площу понад 850 га. На ста­рих картах витоки річки Трубежа починалися са­­ме з болота-озе­ра Слуків. Ще у середині XX сто­ліття Слуків мав величезні водні простори, пе­реповнені всілякою жив­ніс­тю. Тисячі зграй пта­хів, яких місцеві жителі ловили сітями, на­пов­нювали човни тисячами пта­ши­них яєць. У радянські часи бо­лот­ний масив Слуків-Лави став мисливським за­­каз­­ни­ком. Місцеві старожили й сьогодні роз­по­ві­дають, що у 1950-ті роки сюди приїздив по­лю­вати на ка­чок видатний український пись­мен­ник Остап Вишня. Так тривало до початку 1960-х років, коли у ці місця на полювання при­їхав Микита Хрущов. «Це ж скільки землі гуляє», - мовив він і дав ко­ман­ду осушити ве­ли­чез­ний болотний масив.

Село Нічогівка біля озера Слуків заснована 1360 року. В ен­ци­кло­пе­дич­но­му довіднику «Чернігівщина» сказано, що село відоме з кінця XIV ст. Очевидно, що дане по­селення було одним з 15 сіл, осаджених навколо Козельця вихідцями з Волині за ли­товсь­ких ча­сів. Переселенці по­се­ли­ли­ся біля дороги Ос­тер-Булахів-Нічогівка-Мостище на березі колись великого болота Слуків. Щодо по­ходження наз­ви села, то тут доцільно навести версію записану в 1992 р. з вуст жителя с.Ні­чо­гів­ка Мане­виць­кого району М.С.Близнюка (1921 р.н.), яка, ймовірно, характерна і для нашої Ни­чо­гі­вки:

«Хутір заселявся поступово. На перших порах тут для поселенців умови були дуже сприятливі. Проте, як би во­ни не хотіли жити краще, у них не нічого виходило. Піщані землі були бідні, та й господарювати ставало складніше. А тут ще кілька років підряд неврожай. Зовсім занепали духом жителі від нестатків, або як вони говорили – від «ни­чо­го­го», тобто поганого життя. Так і стали звати мешканці навколишніх поселень хутір Нічогівкою, що означало гірке, зли­денне життя».

Ця назва села дійшла із середньовіччя до нашого часу. Уперше у письмових джерелах Нічо­гів­ка згадана у переписі 1666 року, проведеному мос­ковсь­кими переписувачами.

Нічогівський храм - один з най­ста­рі­ших на Козелеччині. Він згаданий у реєстрі церков Козелецької протопопії під 1746 роком, а цер­ков­ні документи збереглися з 1778 р.

За даними Всеросійського перепису 1897 року, в селі налічувалося 256 дворів, у яких про­жи­ва­ли 1316 жителів, працювала земська школа.

В 1874 р., у нічогівського священика о.Івана гостював його брат, відомий народник, про­віс­ник космонавтики Микола Кибальчич. Перебуваючи у в’язниці, він у 27 років створив перший у світі проект реактивного апарату. Міжнародне визнання М.Кибальчич отримав завдяки сприянню німецького ракетника Вернера фон Брауна. Сестри на­род­ника були дружинами козелецьких священиків.

Земську школу засновано 1875 року (ймовірно, на базі церковноприходської). На початку XX ст. вона мала окремий будинок, який зберігся до на­шо­го часу. Донедавна тут функціонувала Нічо­гівсь­ка ЗОШ I-II ст. Напередодні першої війни у школі навчалося 68 учнів.

За радянської влади, як і скрізь, - розкуркулення і колгоспи. Їх у Нічогівці створили цілих два – ім.Кірова та ім.Куйбишева. Слід відзначити, що місцеві жителі завжди від­давали перевагу праці на власній присадибній ділянці над роботою у колективному гос­по­дарст­ві й мали принцип «триматися подалі від влади та її благ». Мабуть, саме це разом з ба­га­тою жив­ніс­тю озера-болота Слуков, і врятувало їх під час голодомору 1932-1933 рр. Його жерт­вою стала ли­ше 1 людина.

Під час Другої Світової війни до Чер­во­ної армії було мобілізовано 340 жителів села. 157 з них не повернулися з фронтових до­ріг, 83 були удостоєні радянських урядових на­город. Героєм Радянського Союзу повер­нув­ся з війни Лаврентій Петрович По­но­мар­чук  – майор, командир ар­ти­ле­рійсь­кого дивізіону 892 артполку 323 Брянсь­­кої Чер­вонопрапорної ди­візії, який від­зна­чився при фор­суванні р.Вісла.

Тривожний дзвоник пролунав для нічогівців після того, як на Слукові побував на по­лю­ванні Микита Хрущов. Тодішній керманич СРСР віддав безапеляційний наказ: осушити Слу­ківсь­кі болота. Чиновники в Києві та Чернігові без будь-якого наукового обгрунтування, не го­во­ря­чи уже про екологічну експертизу, довели відповідне розпорядження до районної влади. І по­ча­ло­ся. За короткий термін було осушено величезний болотний масив, де лише 753 га припадало на ні­чогівські землі. Єдине чого було досягнуто: різко зросло виробництво сіна. Натомість не лише ста­ла зникати перелітна перната фауна, але й риба, загнана у меліоративні канали. Ніхто не вра­хував і того, що відкритий центральний канал, а такий був протягнутий по кордону нічогівських, сокиринських та полуянівських земель, працює, як насос, втягуючи у себе підґрунтові води на від­стані до 6 км. У сільських колодязях стала пропадати вода. Колись повноводний болотний ма­сив став перетворюватися в напівпустелю.

Село Савин розташоване на межі лі­со­вих масивів рівновіддалено від рибних озер Стибин і Варги за 5 км на захід від автошляху Київ-Но­ві Яриловичі та за 19 км на південний захід від центру громади. Станом на 1 січня 2021 року тут проживає 390 жителів.

Археологічно територію сучасного села Савин відносять до Євминського комплексу трипільських поселень. Згідно даних, одержаних науковцями в результаті археологічних розкопок (найбільші дослідження проводилися протягом 1950-х р.р. ХХ ст. на території та околицях села Євминка, розташованого за 5 км. від с. Савин). Перші поселення з'явилися тут ще у 2-1 тис. до н.е. (піздньотрипільські землеробсько-скотарські племена). 

Сіверяни (а саме вони населяли цю місцевість) згадуються й у “Повісті врем'яних літ” (1183 р).  Житлом для людей служили напівземлянки або землянки з плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам’янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Зважаючи на наявність багатих природних ресурсів, наші пращури крім землеробства активно практикували полювання, збиральництво. Ліс, у якому жили сіверяни, захищав від набігів ворогів, але у глибинних пущах спосіб життя був достатньо суворим, часто незрозумілим через свою невибагливість іншим племенам. Нестор літописець зазначав, що сіверяни харчувалися усім "нечистим" (тобто м'ясом дрібних тварин - вивірок, бобрів, хом'яків та под.) та споживали усе, що давала земля.

Сіверяни платили данину хозарам, а пізніше, за часів князя Олега, територія була приєднана до Київської Русі (882 р.).

На сьогодні налічується 2 досліджених місця сталих поселень давніх людей:

- давньоруське поселення «Варги» відноситься до бронзової доби, ранньозалізного віку, І тисячоліття нашої ери,давньоруського часу. Розташоване за 1100 метрів на захід від західної околиці села Савин.

У ті часи озеро Варги (Варяги) займало велику площу і навколо нього росли чагарники (кущі лози, щільні парості листяного підліску); особливо великі зарості (переважно листяного лісу) були розташовані на заході від озера, включаючи і болото Куп’ятин.

Про місце стоянки стародавніх людей свідчать знахідки залишків хатнього побуту і старовинних речей. Пізніше воно було знищене варягами, які, пересуваючись старовинним шляхом «із варяг у греки» (Х-ХІ ст, один з водних шляхів переселення варягів в Південно-Східну Європу та Малу Азію (X-XIII століття), обрали берег саме цього озера місцем для своєї стоянки. Після  проходження варягів на березі о. Варяги більше ніхто не оселявся, а ліси поступово були винищені.

Як видно з наведеної нижче карти, маршрут, яким пересувалися варяги (позначено пунктирною лінією), пролягав як раз повз нашу місцевість, тому не дивно, що для відновлення сил вояки обрали затишне озеро, сповнене риби та оточене густим лісом, що забезпечувало захист. Звісно, невелике поселення мирних людей, не могло стати супротив такого рішення і, вірогідно, було знищене - науковцям залишається лише висувати гіпотези з цього приводу.

- давньоруське поселення «Стибин» (мало назву «Каганець») з’явилося пізніше, ніж поселення біля о. Варги (орієнтовна дата заснування - XI-XII ст. н.е.), і проіснувало до початку XVIII ст. Розташоване за 1500 м від на південний схід від південної околиці села, поряд із повноводим, глибоким озером Стибин; Територіально наша місцевість є частиною Сіверської землі (Сіверщини) і під час нападу Батия в 1239 році, вона була частково спустошена та існувалиа тривалий час під татарською владою аж до середини XIV ст. (1355 р.).

Нове (останнє) заселення Савина відбулося у середні віки.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року почали примусово переселяти козаків Бі­ло­цер­ківсь­кого полку на Козелеччину.

Через Савин колись проходив древній шлях Переяслав-Остер-Любич.

ХХ ст. розпочалося для с. Савин приємною подією: у 1904 р. разом з побудовою Вознесенського храму відкрилася 3-річна церковно-приходська школа.

У подальшому, після 1917 р., її було реорганізовано у відповідності до нових освітніх стандартів у початкову школу, а ще пізніше, у 1932 р., - у 7-річну загальноосвітню школу. 

В 1930 році почалась колективізація. Для забезпечення побудови соціалізму в Савині, радянська влада застосувала те­рор голодом. Як і скрізь у селян відібрали зерно. Та у колгосп савинці не хотіли йти. Лютували ком­сомольці «червоної мітли». Згідно неповних офіційних даних, за­­фіксованих в актових книгах, що передані до Дер­жав­но­го архіву Чернігівської області (від­сутні да­­ні за січень 1932 року та липень 1933 ро­ку), у Савині по­мерли 195 жителів, з яких від го­лоду - 157 осіб (80,50%), від старості – 21 особа у віці від 60 до 98 років (10,77%),  від хвороб – 14 осі­б, з інших причин – 5 осіб. Надзвичайно ви­со­кою бу­ла ди­тя­ча смертність. За вка­­за­ний період по­мер­ли 49 дітей, віком від 10 днів до 12 років, тоб­то 25,13% від за­гальної кіль­кос­ті по­­мерлих, у т.ч. 38 дітей - від голоду.

13 вересня 1941 року село зайняли німці. Було відновлено роботу церкви.

На війну було мобілізовано 386 жителів, на фронтах загинуло 218 чоловік. Військові наго­ро­ди отримали лише 90 чоловік.

Після війни знову важка, без застосування машин, ручна праця в колгоспі. Хоча держава про­голосила лозунг переважаючого розвитку важкої промисловості. У січні 1959 року село було елек­трифіковане.

Більш детально з історією села можна ознайомитися за посиланням

Мостище – колись велике, а нині середніх розмірів село, розташоване серед боліт, обабіч ав­тошляху Козелець-Бобровиця за 19 км на південь від Козельця. З півночі на південь че­рез село протікає річка Трубіж, що ділить його на дві майже рівні частини, а з півдня та заходу до се­ла підступають  лісові масиви. Південний лісовий масив, де у XIX столітті росли дерева для будівельної галузі, отримав назву Чорнолісся.  Станом на 1 січня 2021 року тут проживає 455 жителів.

Спочатку село називалося Мостище (Мостова Слобода), однак у 1929 році воно отримало назву Петрівське (на честь радянського партійного діяча  Григорія Петровського). 3 червня 2016 року в рамках кампанії з декомунізації селу повернули історичну назву - Мостище.

Уперше село, ймовірно, згадується у польській люстрації Остерського староства 1636 року під назвою Мостова Слобода. Село згадується також у 1663 році, коли в ньому під час російсько-польської війни зупинялась частина польського війська, очолювана Стефаном Чарнецьким.

1726 року 58 дворів у Мостищі належало генерал-лейтенанту й кавалеру графу Девієру за наказом Петра I.

За інформацією О. М. Лазаревського 1753 року Юхим Дараган купив Мостище разом із селами Семиполки, Рудня, Святе у синів колишнього переяславського коменданта Матвія Хераскова за 9000 рублів.

1762 року село згоріло дотла (крім двох вітряків) з вини безвідповідальної і безпечної «московської драгунії», що була на постої на Козельщині. Імовірно, саме ці події лягли в основу частини сюжету російськомовної повісті Тараса Шевченка «Княгиня». Від Софії Хованської село перейшло у спадок її сестрі Катерині Галаган.

У 1776 році (за іншими даними, у 1782) в селі почали будівництво великої церкви на честь Архистратига Михаїла. Завершили церкву аж у 1790 році. За іншими даними, храм побудувала Катерина Юхимівна Галаган у 1822 році. Михайлівська церква є зразком зрілого класицизму. Будували її за досить типовим проектом, але від цього не менш вдалим. Це хрестоподібна в плані споруда з одним великим куполом у центрі, та чотирма декоративними по кутах. Абсида церкви напівкругла. Храм жодного разу не перебудовувався й зберігся у початкових об'ємах.

1782 р., Мостище потрапило до складу Козелецького повіту спочатку Київського намісництва, пізніше — Чернігівської губернії.

У 1846 році в Мостищах бував Тарас Шевченко.

Григорій Павлович Галаган у 1852 року збудував біля церкви кам'яну дзвіницю.

У 1876 році в селі, що було тоді центром Мостицької волості, відкрилося народне сільське училище.

У 1900 році в селі вже діяла народна бібліотека-читальня.

За даними податкових списків 1923 року в Мостищі було 465 господарств, у яких мешкало 2016 осіб. Мостище (разом із Марківцями та Сухинею) належало до Козелецького району Ніжинської округи Чернігівської губернії. У селі були сільрада, школа, бібліотека та лікбез, телефону не було.

Під час Великої Вітчизняної війни 340 жителів села воювало фронтах, 167 із них загинуло. На їх честь односельці 1970 року встановили обеліск Слави. 1957 року на братській могилі радянських воїнів, що загинули в боях за визволення села від окупантів, споруджено пам'ятник.

1972 року населення села складало 1647 осіб. За колгоспом ім. Калініна було закріплено 2979 га сільськогосподарських угідь, із них орної землі — 2231 га.

В селі народилися Сенікова Раїса Денисівна (нар. 1922) — український театрознавець, Олекса Зосимович Корнієнко (1919 - 2003) - драматург, перекладач, театральний критик, автор книг "П'єси", "Щоб нам жито родило".

У лісі на південь від села росте старовинний дуб («Маврійський»), під яким за народними переказами зупинявся й писав вірші Т. Г. Шевченко у 1846 році. Щоб його охопити, потрібно 5 чоловік.

Співробітниками Головного управління ДПС у Чернігівській області під час проведення документальної перевірки одного із суб’єктів господарювання області було встановлено факт формування податкового кредиту шляхом документального оформлення операцій з придбання та оренди сільськогосподарської техніки. При цьому, підприємством взагалі ця техніка в господарській діяльності не використовувалась. Діяльність даного суб’єкта полягала в реалізації вирощеної продукції на експорт пов’язаній особі за мізерними цінами.

Таким чином, формуючи податковий кредит та здійснюючи свідомо збиткову діяльність, суб’єкт господарювання мав на меті не лише несплату податків до бюджету, а й формування від’ємного значення та отримання бюджетного відшкодування.

Завдяки злагодженим діям співробітників Головного управління ДПС у Чернігівській області, численні порушення вимог податкового законодавства в діяльності даного підприємства викрито та упереджено незаконне відшкодування з бюджету ПДВ на суму понад 3,5 млн гривень.

Пресслужба ГУ  ДПС у Чернігівській області

Податкові новини

У Головному управлінні ДПС у Чернігівській області повідомили, що до бюджетів усіх рівнів платниками області за 10 місяців сплачено майже 9,2 млрд грн податків, зборів та обов’язкових платежів. Це майже на 435 млн грн або на 5 відс. більше суми надходжень відповідного періоду минулого року.

У жовтні 2020 року до бюджетів усіх рівнів від платників Чернігівщини надійшло понад 1,1 млрд грн податків та зборів, що на 19 відс. або на 186 млн грн більше ніж у відповідному періоді минулого року.

З цих коштів до державного бюджету спрямовано 43 відсотки коштів (488 млн грн). Приріст до минулого року склав 30 відс. або 113 млн гривень. Суттєве перевищення минулорічного факту по збору податку на додану вартість – у 1,6 рази  (+90,9 млн грн), податку на прибуток – майже у 3 рази (+5,6 млн грн),  податку на доходи фізичних осіб та військовому збору – на 17,9 відс. (+25,5 млн грн), рентній платі за спец використання лісових ресурсів – у 1,7 рази (+3,2 млн грн).

До місцевих бюджетів усіх рівнів у жовтні надійшло понад  640 млн грн податків та зборів. Приріст до минулого року склав 12,8 відс. або 72,7 млн гривень.

Понад 59 відс. суми, що надійшла до місцевих бюджетів, складає податок на доходи фізичних осіб - 379 млн грн, що більше минулорічного показника на 17,8 відс. або на 57,3 млн грн. Понад 13,6 відс. спрямованих до бюджетів сум – від сплати податку на майно (за земельні ділянки, нерухомість та транспорт – 87,2 млн грн). Також вагоме значення для бюджетів територіальних громад має єдиний податок на підприємницьку діяльність, якого сплачено 144,2 млн гривень (22,5 відс. загальної суми). Акцизного податку від реалізації алкоголю, тютюну та пального надійшло понад 17 млн грн (2,7 відс. загальної суми надходжень).

Крім того, страхувальниками сплачено 473,4  млн грн єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, чим забезпечено зростання надходжень у порівнянні до жовтня минулого року на 12,3 відс. або на 51,9 млн гривень.

                    Пресслужба Головного управління  ДПС у Чернігівській області

Податкові новини

Протягом січня – жовтня 2020 року податкові декларації про майновий стан і доходи за 2019 рік у зв’язку з використанням права на податкову знижку подали 4 тисячі мешканців Чернігівської області. Декларанти визначили до повернення з бюджету більше 10 млн грн податку на доходи фізичних осіб.

Управління контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС у Чернігівській області повідомляє, що відповідно до Закону України «Про рекламу» від 3 липня 1996 року № 270/96-ВР  рекламодавці алкогольних напоїв та тютюнових виробів зобов'язані у порядку, передбаченому законами України, спрямовувати на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем не менше 5 відсотків коштів, витрачених ними на розповсюдження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв у межах України.

Крім того, даним законом передбачено що реклама тютюнових виробів та алкогольних напоїв, а також знаків для товарів та послуг, інших об'єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються дані вироби та напої, повинна супроводжуватися текстами попередження такого змісту: «Куріння може викликати захворювання на рак», «Надмірне споживання алкоголю шкідливе для вашого здоров'я». Кожному попередженню має бути відведено не менше 15 відсотків площі (обсягу) всієї реклами.

                    Пресслужба Головного управління  ДПС у Чернігівській області

Податкові новини