Козелецька селищна рада

Напередодні Дня захисника України в козелецькому музеї історії ткацтва Чернігівщини відбулось відкриття виставки моделей військової техніки і солдатів часів Другої світової війни народного умільця 38-річного Ігоря Захарія з Козельця. До цього хлопець ніде не виставляв свої поробки, а тому трохи хвилювався.

Воно й не дивно, адже моделі невеликого розміру (солдати – менше сірникової коробки) і при найменшій необережності їх легко можна зламати. Тому Ігор погодився на пропозицію Козелецької селищної ради виставити своє творіння лише під склом. Це була єдина умова у райдері майстра.

- Звідки таке захоплення?

- Та з самого дитинства, - каже Ігор, - скільки пам’ятаю, мені завжди було цікаво самому створювати собі іграшки. Спочатку це були тільки солдати. Ми з двоюрідними братами рили для них окопи, виводили своє військо кудись подалі від маминих очей і гралися досхочу. І лише за деякий час я помітив у фільмах про війну, що ці солдати їздять на танках, машинах, мотоциклах. Захотілося і собі зробити. Тоді почалася нова епоха моєї творчості. Для техніки мені постійно були необхідні колеса, а найкращим матеріалом для цього були ґудзики. Тож я частенько брав їх без дозволу – просто зрізав з одягу ті, які мені підходили.

- Я спершу сварилась, але швидко зрозуміла, що син має серйозне захоплення, - долучається до розмови мама Ігоря Світлана Павлівна. – І треба йому допомогти розвинути свій талант. Тому домовилися, що я даватиму йому ґудзики, тільки нехай попросить. У хід йшли також спиці.

А взагалі, у синовому житті були цілі етапи розвитку цього захоплення – років із 5-ти він почав робити солдатиків і машинки із усього підряд – дерев’яних паличок, різного непотребу, який можна було знайти на вулиці, ми з чоловіком стали дарувати Ігореві іграшкові машинки, але він швидко їх розбирав на запчастини, для того, щоб потім самостійно скласти. Та це вдавалося не завжди. Куплені конструкторські набори чи моделі йому швидко набридали.

- В них все було шаблонне, бо, як правило, складати їх слід було по схемі, а мені не вистачало творчої частини, - перебиває Ігор.

- Згодом син захопився читанням книг на історичну тематику. Його цікавила саме військова техніка різних часів. Уже тоді він намагався зробити точну копію танка чи певної машини. А як пішов навчатися до Остерського будівельного технікуму, то одногрупники прозвали його «танкістом». Звісно ж, через тягу до танків.

- А з чого вони, власне, виготовлені?

- Танки, машини, мотоцикли – з консервних бляшанок, є трохи деревини, місцями полімерна глина, а солдати з пластиліну. Їх у мене вже 3 тисячі, машин і танків близько двохсот штук. Всі вони надійно зберігаються у … диванах. Туди ні кіт не влізе, ні шкідники.

- Під час роботи Ви використовуєте лупу?

- Ні, слава Богу, маю добрий зір. І хоча деякі деталі – манюсінькі, все бачу власними очима. А ось різні пінцети у своєму арсеналі маю і використовую.

- Ваше захоплення приносить дохід, Ви на цьому заробляєте?

- Власне, ні. Друзі часто просять подарувати котрусь модель, але я вважаю, що всі мої вироби мають цінність виключно як колекція, а не як окремі її частини. Та заробляти власним умінням мені доводилось. Після технікуму я один час працював на київську фірму, яка виготовляла і продавала колекційні моделі машин, літаків, кораблів. Мені діставалися останні. Здебільшого, це були німецькі броненосні крейцери часів Першої світової війни. Фірма надсилала набір елементів, а я мав їх скласти у здоровенний корабель (близько 1 м у довжину). Деякі запчастини бувало, не підходили, тож я майстрував власні, деякі треба було обточити, підігнати під необхідний розмір, одним словом, вони були у жахливому стані. На один корабель йшло півтора-два місяці. За готовий виріб я отримував гроші. Але згодом ми стали розходитися у думках щодо ціни моєї роботи. Тоді я звільнився.

А свої танки, машини й солдатів я не продаю. Мені хочеться, щоб моя колекція принесла суспільну користь, щоб ці моделі побачили діти, молодь. Все ж таки це наша історія. І ще, я завжди говорю, що кожен із нас у цьому світі повинен бути творцем. На жаль, теперішнє суспільство живе за концепцією споживання, і це, на мою думку, не правильно. Не важливо, що ти будеш створювати, важливо це робити від душі. Тоді всі ми станемо жити у якісно новому світі.

Такий він, козелецький майстер – скромний і поки що нежонатий. Робить своїми руками техніку з минувшини й замислюється над тим, який слід в історії залишить по собі Ігор Захарій.

Ганна Самойленко