Козелецька селищна рада

У народі кажуть, що кожен з нас – творець. Треба тільки відчути, до чого лежить душа. 36-річна козельчанка Леся Лугина з самого малечку любила ляльок. І хоча за освітою вона – юрист й працює на серйозній посаді – директором благодійного фонду, та у вільний час так само, як і у дитинстві, займається ляльками. Тільки тепер вона сама їх створює. Й ці авторські роботи – справжні шедеври!

- Якось у дитинстві я побачила у подружки ляльку в українському костюмі, - розповідає Леся Іванівна. – Звісно, захотілося і собі. Та мені ніхто так і не купив такої красуні. Тому я задумала зробити для себе іграшку власноруч. Але в той час це було надто складно. І незрозуміло, як саме треба працювати. Тому першу свою ляльку я зробила лише у 2012 році. Це була техніка пап’є-маше. Просто обклеювала звичайну радянську іграшку папером  у 10 шарів. Коли це висихало, обережно розрізала ззаду й знімала основу з ляльки. Далі знову склеювала, обробляла глиною, розфарбовувала і шила їй костюм. Такі були мої перші спроби. Але вони виходили однотипні, стандартні. А у моїй голові виникали цікаві образи. Й уже за рік я зробила першу каркасну ляльку. Багато майстрів спершу малюють свої задуми, а потім втілюють. Та я не малюю. Так легше, коли надумаю щось змінити в образі. Це стосується лише деталей, адже головний задум завжди залишається сталим.

Як проходить процес виготовлення ляльки. Я беру жорстку проволоку, таку, щоб тримала каркас. Це такий собі скелет майбутньої фігури. Важливо одразу врахувати пропорції, розрахувати розмір тулуба, ніг, можливо, зігнути ноги в колінах чи руки в ліктях. При виконанні роботи слід знати анатомію людини, її психологію, щоб правильно зобразити вираз обличчя, настрій моєї ляльки. Далі для тулуба я беру шматки пінополістиролу й склеюю їх із проволокою. Обрізую його ножем і затираю наждачним папером. Необхідний об’єм надаю за рахунок техніки пап’є-маше, тобто розмочую у воді серветки, додаю до них клей і цією масою створюю форму. Інколи ще й наношу шпаклівку, коли композиція має бути об’ємною.

Металеві руки і ноги треба обмотати нитками та закріпити їх (нитки) клеєм ПВА. Тоді на них добре триматимуться інші матеріали. Потім кінцівки, як і тулуб, обліплюються пап’є-маше. Наступний шар – спеціальна глина. Це для того, щоб можна було виліпити дрібні деталі, як от пальці, взуття на ногах. Мені подобається такий метод, бо тоді мої ляльки виходять легкими. Адже  глина важка, і якщо все робити з неї, то й лялька вийде важкою і неповороткою. До слова, у кількох моїх творінь ворушаться руки. Але досвід показує, що це лише привертає зайву увагу, тоді кожен хоче привітатись з лялькою за руку чи принаймні смикнути її.

За таким же принципом робиться і голова – на проволоці, обмотаній нитками, виліплюється форма з пап’є-маше, а тоді вже з глини. Дуже скрупульозної роботи потребує обличчя мого персонажа. Весь овал ділиться на три частини – лобова, очі й ніс та губи з підборіддям. Тут теж дуже важливо дотримуватись не лише пропорцій, а й певних правил. Особлива робота із волоссям. Я використовую штучне. Хоча воно й неслухняне. Інколи доводиться ліпити волосся з полімерної глини і потім фарбувати його.

Не виходити за рамки задуманої композиції повинен і костюм ляльки. Тут варто врахувати кольорову гамму, малюнок на одязі. Інколи Лесі Іванівні доводиться фарбувати тканину, щоб досягти бажаного результату. Як зазначає сама майстриня, для створення ляльки треба бути і швачкою, і перукарем, і шевцем, і психологом. Саме це їй подобається найбільше  – широке поле для творчості. Козелецька умілиця пробувала робити і портретні ляльки. В її колекції є Фаїна Раневська і Володимир Висоцький. Можна сказати, тренувалась на них. Вагалась, чи вийде точно передати риси справжніх, а не вигаданих людей. Здається, вийшло.

- За часом виготовлення однієї ляльки займає не менш, ніж місяць, – продовжує розповідь Леся Іванівна. – Я ж займаюсь ними лише у вільний час. До того ж, багато часу йде на те, щоб виріб висох. Тому інколи я роблю кілька композицій паралельно, переключаюсь з однієї роботи на іншу.

Також маю зазначити, що процес виготовлення ляльок дуже затратний. І полімерна глина, й лаки, фарби (акрилові, темперні), суха пастель, різноманітні пензлики – все це коштує чимало. Тому і готова лялька вартує від тисячі гривень. А купують їх здебільшого на подарунок. Люди, які знаються, що таке ручна робота, розуміють їхню вартість. Так, одна з моїх ляльок тепер живе у Франції.

Загалом, про вподобання не сперечаються. Особисто я люблю всі свої роботи, але найбільше чомусь – Висоцького. Багато хто полюбляє мультяшних героїв, часто люди звертають увагу на веселі композиції. Мені і самій подобається, коли лялька своїм виглядом піднімає настрій. І за роботу я берусь лише у гарному настрої. Не люблю тільки, щоб хтось вмішувався в хід роботи. Але із сестрою Наталею, з мамою, буває, раджуся, як краще зробити оформлення чи певні деталі.

Нині в колекції авторських ляльок Лесі Лугини є 9 композицій. Частину виготовленого вона продала, кілька робіт подарувала. Дівчина мріє зробити виставку власної творчості. Та при цьому майстринею себе не вважає. Каже, люди мають побачити і тоді вже визнати, чи має вона право так називатися. «Я тільки йду до майстерності».

Ганна Самойленко