Козелеччина славиться своїми пам'ятниками архітектури, старовинними храмами.

То ж запрошуємо вас на віртуальну екскурсію визначними місцями Козелецької громади.

СОБОР РІЗДВА БОГОРОДИЦІ (смт. Козелець)

Дуже давно, у середині XVIII ст., звичайний хлопець із козацького села Лемеші, що неподалік від Козельця, Олекса Розум став графом і одружився із дочкою Петра І Імператрицею Російської Імперії Єлизаветою Петрівною. Після цього його молодший брат Кирило теж стає графом і у сімнадцятирічному віці після здобуття освіти в кращих європейських університетах того часу призначається президентом Петербургської Академії наук, а згодом, 22 лютого 1750 р., обирається гетьманом Лівобережної України (новому гетьману виповнилося лише 22 роки). Їх мати - проста селянська жінка - також одержує графський титул і звання придворної статсдами. На знак вдячності про те, що Бог послав Наталці Розумисі та її дітям великі статки і таку дивну долю з новим прізвищем Розумовські, цією родиною було побудовано в центрі Козельця надзвичайної краси храм - собор Різдва Богородиці. Цей Божий храм, збудований у стилі українського бароко, став окрасою Козельця.

І, тепер, з будь-якого шляху до Козельця видно його високу дзвіницю (збудовану поряд з ним, але дещо пізніше) і власне величний масив собору, що вибагливими бароковими банями неначе лине до неба.

Козелецький собор Різдва Богородиці побудований у 1752-1763 рр. у бароковому стилі петербурзької художньої школи, але з використанням планувального рішення і декоративних елементів, притаманних українській архітектурі. Будували його український архітектор І. Г. Григорович-Барський та російський архітектор А. В. Квасов.

Козелецький собор Різдва Богородиці є українським дев'ятикамерним храмом, в основу якого покладений рівногілковий грецький хрест із додатковими приміщеннями між кінцями хреста, що нагадує структуру дерев'яних зрубних храмів. На відміну від традиційної пірамідальної композиції, яка досягалась тим, що міжгілкові вставки будували нижчими за основний об'єм, у козелецького собору майже квадратний вигляд, тому що тут міжгілкові приміщення мають однакову висоту зі стінами планувального хреста. Таке композиційне рішення підсилює велич і граціозність будівлі.

Собор у Козельці є однією з останніх споруд в історії українського барокового храмового будівництва. Його відносять до найкращих архітектурних витворів XVIII століття в Україні та тогочасній Російській імперії.

Про красу інтер'єру храму гарно написав колись Ф. Ф. Горностаєв: «Тут вражає велика кількість світла, яке заливає все величезне приміщення і пишна розкіш оздоблення. Скрізь по стінах, по склепіннях і карнизах пишні гірлянди з листя та квітів, розкішні картуші і чудове ліплення голівки янголів, усе це підпорядковане точній архітектурній композиції внутрішнього вбрання, яке невимушене і легко одягає стовпи і стіни храму...».

Далі процитуємо, що пише Ф. Ф. Горностаєв про Іконостас, бо багато чого з того, про що написано на початку XX ст., сьогодні в храмі не побачимо! «Більш за все увагу привертає вражаючий своєю величчю Іконостас. Це ціла поема, виразності й красі якої підпорядковане все внутрішнє оздоблення храму. Це величне архітектурне творіння є найкращою пам'яткою Єлизаветинського рококо.»

Виготовили ікони для іконостасу, а також розписали сам храм видатні українські художники XVIII ст. Григорій Стеценко та Іван Чайковський, яких запросив на роботу до Козельця Ки­ри­ло Розумовський.

В повісті «Княгиня» Тарас Григорович Шевченко, який неодноразово бував в Козельці писав: «Місто Козелець своїм виглядом нітрохи не відрізняється від інших своїх братів, повітових українських міст. Одне слово, містечко нічим неприкметне та все-таки проїжджий, якщо тільки він не спить, коли міняють коней, або не закушує у пана Тихоновича то незмінно полюбується величним храмом грандіозної растреллівської архітектури, що його побудувала Наталя Розумиха».

Після завершення будівництва собору Різдва Богородиці архітектором А. В. Квасовим в 1766-1770 рр. була споруджена дзвіниця. Вона є однією з найвищих в Україні - її висота сягає 50 м до низу хреста.

БУДИНОК ПОЛКОВОЇ КАНЦЕЛЯРІЇ (смт. Козелець)

Пам’ятка цивільної архітектури XVIII ст., одна із двох збережених адміністративних будівель канцелярій козацьких полків.

Будівля споруджена в 1756-1765 рр. на замовлення полковника Київського козацького полку Юхима Дарагана за проектом і під керівництвом архітектора А.Квасова. У виконанні ліпного декору брав участь архітектор І. Григорович-Барський. У 1765-1781 рр. містилася канцелярія Київського козацького полку, а після скасування полкового устрою в 1781 р. — Козелецький магістрат. З 1860-х років до 1917 року тут знаходилося Козелецьке повітове земство, де протягом 1862-1868 років працював акцизним чиновником письменник та етнограф, автор першого українського роману «Люборацькі» Анатолій Свидницький.

У 1918-1958 рр. в будинку розташувалися органи НКВС УРСР; у підвалі було влаштовано в'язницю. В часи німецької окупації в ньому знаходилося гестапо. Під час Другої Світової війни пам’ятку пошкоджено. Улітку 1954 р. її дослідили, обміряли та зафотографували пам’ятокознавець С. Таранушенко й архітектор П. Макушенко. У 1958 році проведено капітальний ремонт, після чого передано центральній районній дитячій бібліотеці.

Двоповерхова з підвалом мурована будівля, вирішена у перехідній стилістиці від бароко до рококо, розташована в центрі міста посеред парку поблизу собору Різдва Богородиці і є архітектурним акцентом у забудові. Протягом XIX ст. сталися незначні зміни у внутрішньому розплануванні будинку, змінено дах, який первісно був укритий ґонтом, закладено деякі віконні й дверні отвори та пробито нові, зашклено відкриту лоджію-галерею на другому поверсі ризаліту.

Будівля канцелярії прямокутна в плані (співвідношення сторін 2:1), з виступаючим ризалітом на чоловому фасаді, що виконував функції закритого ґанку: там розміщено сходи на другий поверх і в підвал. На другому поверсі ризаліту — відкрита лоджія-галерея, вирішена у вигляді аркади з присадкуватими колонами й балюстрадою. Цей елемент надав мальовничості стримано декорованому фасаду. Стіни розчленовано пілястрами, рустованими на першому поверсі, гладенькими — на другому. Великих розмірів вікна мають півциркульні перемички. На першому поверсі вікна облямовані «вухастими» наличниками з виділеним замковим каменем, над якими — трикутні сандрики з ліпним горельєфним орнаментом (рослинні та геральдичні мотиви). Вікна другого поверху без наличників, увінчані ліпними раковинами з гірляндами. Пластичним акцентом головного фасаду була велика горельєфна композиція на першому поверсі ризаліту, що включала імперського двоголового орла та військову арматуру (не збереглася). Стіни ризаліту на першому поверсі прорізано круглими віконними отворами. Активну пластичну роль відіграють вінчальний та міжповерховий багатообломні карнизи, активно розкріповані на пілястрах.

Внутрішніми капітальними стінами будівля поділена на п’ять кімнат, згрупованих навколо сіней, що прилягають до ґанку. Всі приміщення першого й другого поверхів перекриті циліндричними або зімкнутими склепіннями. Під східною половиною будівлі є підвал, що складається з кількох камер, перекритих коробовими склепіннями й освітлених за допомогою вікон, розташованих на рівні цоколя. Стіни цегляні на вапняному розчині, потиньковані й побілені. Підлоги з дощок. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Первісно будинок опалювався двома пічками.

Пам’ятка архітектури національного значення з охоронним № 844.

ПОКОРЩИНА (Садиба Дарагана) (смт. Козелець)

Покорщина — найдавніший із збережених донині садибних комплексів Лівобережної України. Садиба збудована в середині XVIII ст. на невисокій терасі правого берега річки Остер. Належала родині Віри Григорівни Дараган, сестрі графів Олексія і Кирила Розумовських, та її чоловікові Юхиму Дарагану, київському полковнику. Архітектурний комплекс садиби Дараганів у Покорщині є пам'яткою архітектури національного значення з охоронним № 846.

Придбаний Наталією Розумихою для прийому у 1744 році невістки — російської імператриці Єлизавети. Пізніше подарований власницею у посаг доньці Вірі, дружині київського полковника Юхима Дарагана.

Існує дві версії назви Покорщина. Науковці вважають, що назва садиби походить від прізвища полкового писаря Івана Покорського, якому належала земля під маєтністю до 1744 року. Місцева легенда ж оповідає, що тут цариця Єлизавета після таємного вінчання з Олексієм Розумом вклонилася, “упокорилася” його матері Наталі Розумисі, яка на той час ще була звичайною шинкаркою.

Головний садибний будинок та флігелі групувалися навколо прямокутного курдонера. До нього вела під’їзна алея, по осі якої розташовано головний будинок. Два бічні одноповерхові дерев’яні флігелі (не збереглися) фланкували алею. На схід від головного будинку міститься кам’яниця, з західного боку був ландшафтний парк, що спускався до заплави річки Остер. На північ від курдонера містився господарський двір.

Із садиби Дараганів у Покорщині походять визначні твори ужиткового мистецтва та малярства, зокрема меблі, портрети Віри Дараган 1750 р. (втрачений), її чоловіка полковника Юхима Дарагана середини XVIII ст. та Василя Дарагана 1760-х рр. (обидва зараз у Чернігівському художньому музеї).

Головний будинок садиби збудовано близько середини XVIII ст. Зазнав неодноразових перебудов, але зберіг риси первісного вигляду. Одноповерховий, дерев’яний, потинькований, з мурованим підвалом, прямокутний у плані. По осі симетрії чолового фасаду — ґанок у вигляді чотириколонного портика тосканського ордера зі спареними колонами, з високим трикутним фронтоном і сегментним “ампірним” вікном у тимпані. Вікна прямокутні, витягнутих пропорцій, облямовані дощаною лиштвою, з віконницями. На кутах — накладні пілястри. Карниз не розкріповано. На причілку, зверненому в бік кам’яниці, є додатковий вхід із двоколонним ґанком.

Всередині будинок неодноразово переплановувався, тож первісне розпланування зараз не простежується. Вірогідно, воно було анфіладним. Будинок опалювався печами та грубами, викладеними поліхромними розмальованими кахлями (не збереглися). Перекриття плоскі по дерев’яних балках, підвал перекрито коробовим склепінням. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.

Головний будинок садиби Дараганів у Покорщині є унікальною пам’яткою садибної дерев’яної архітектури XVIII ст.

Кам’яниця Дараганів — пам'ятка архітектури, унікальна господарська будівля (комора) 18 століття, що входить до комплексу споруд садиби Покорщина.

Збудована київським полковником Юхимом Дараганом. Використовувалася для зберігання зброї, а також як скарбниця Київського полку.

Будівля збереглася в первісному об'ємі. Декор відноситься до 1750-1770 рр., дерев'яні сходи, що ведуть на другий поверх — сучасні. Споруда має стильові ознаки бароко і ампіру. Цегляна, квадратна в плані, однокамерна, двоповерхова з глибоким підвалом, який повторює по розмірах наземні поверхи. Перекриття — зімкнуті зводи, дах чотирьохскатний, крівля залізна.

Входи на перший і другий поверхи з боку західного фасаду. Вікна і двері з трьохцентровими перемичками і вухатими наличниками. У вікнах - грати. Стіни увінчані розвиненими карнизами, розкріпованними на пілястрах, що членують фасади і що підкреслюють розскріповані кути будівлі, по горизонталі членуються міжповерховим також розкріпованим карнизом.

Тяжіння до улаштування льохів виявилося в тому, що тут зведено три поверхи: наземний, напівпідвальний і власне підвальний, з багатьма нішами. Загадкою тут є відсутність кам’яних сходів, навіть не видно їх слідів в наземному поверсі, що розташований над землею на висоті 2-2,5 м. Мабуть, для більшої безпеки зберігання майна на верхній поверх вели дерев'яні приставні сходи.

Просторове вирішення інтер'єру збагачене наявністю великої кількості ніш, що мали функціональне призначення. Композиція споруди відрізняється цілісністю і простотою архітектурного задуму, лаконізмом форм і хорошими пропорціями. Пам'ятка — одна з небагатьох кам'яних господарських споруд XVIII ст, що збереглися, на Лівобережній Україні.

Флігель. До 1980-х років із західного боку головної алеї садиби знаходився флігель. Зведений він був одночасно з останніми спорудами. Будинок зберігався в основному в первісних об’ємах, добудова тамбура з північного боку і оформлення наличників відноситься до пізнішого часу. Будівля дерев’яна, потинькована, одноповерхова, прямокутна в плані, її об’ємно-просторове рішення лаконічне. Планування коридорне, перекриття пласкі, дерев’яні, дах чотирьохскатний з металевою крівлею. Значну роль в художньому вирішенні фасадів грав ритмічний лад віконних отворів, обрамованих дерев’яними наличниками, і дерев’яних пілястр.

Комора і сарай. На початку алеї, що веде до панського будинку розташовано дерев’яні господарські будівлі: комору (не збереглася) і каретний сарай. Комора являла собою підняту на стояках двозрубну клітку з чотирисхилим дощатим дахом на кроквах. Каретний сарай є однією з найстаріших дерев’яних будівель на Лівобережжі.

У 1975 році на території садиби кіностудія Ленфільм знімала сцени до художнього фільму «Звезда пленительного счастья» режисера Володимира Мотиля (про долю декабристів та їхніх дружин).

У 1980-і рр. втрачено один із флігелів, на території парку збудовано гаражі та господарські будівлі.

МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА (смт. Козелець)

Миколаївська церква розташована на південній межі давньої фортеці, на місці дерев'яної церкви на невеличкому узвишші над берегом річки Остер. Споруджена 1781—1784 в стилі пізнього бароко на кошти священика Кирила Тарловського та парафіян. Мурована, хрещата; до південного і північного рукавів прилягають низенькі екседри; з Сх. між рукавами — криволінійні у плані камери. Фасади завершено трикутними фронтонами. Увінчана багатоярусною банею.

ВОЗНЕСЕНСЬКА ЦЕРКВА (смт.Козелець)

На центральному майдані Козельця за 150 м від собору Різдва Богородиці височить Вознесенська церква, споруджена в 1866 - 1874 рр. Вона була збудована в час історичних стилів, що прийшли на зміну класицизму, який вичерпав свої можливості. Тоді на теренах Російської Імперії до складу якої входила і Україна, було побудовано велику кількість храмів у псевдоросійському стилі. Це уніфікувало та русифікувало культурно-історичне середовище національних територій, особливо України. Вознесенська церква є однією з небагатьох, в якій використано мотиви української архітектури. Незважаючи на цілком імпозантні, мальовничі вікна-люкарни, щільно стулені п’ять бань і загальні барокові обриси, вона все ж є пам'яткою не бароко, а архітектурного "історизму". Вознесенська церква - це мурований, п’ятибанний, хрещатий у плані храм з Східною та Західною апсидами. План церкви побудований за тим самим принципом, що і план собору Різдва Богородиці. Та зовнішній вигляд церкви не радісно-святковий, як у собору, а більш стриманий, майже суворий. Чотири декоративних верхи над міжгілковими вставками нагадують оборонні вежі. Стіни гладко тиньковані й побілені. Витягнуті по вертикалі вікна з напівциркульними перемичками нагадують бійниці, як і в давньоруських храмах. Інтер’єр Вознесенської церкви досить просторий, але зовсім не пов’язаний із зовнішнім виглядом. Так, бічні бані над міжгілковими комірками не розкриті у внутрішній простір. Іконостас та ікони в церкві зараз відсутні.

В 1975 -1988 рр. Вознесенську церкву, яка як і інші Козелецькі храми постраждала під час другої світової війни, було відреставровано. З 1988р. по 2017 року тут розташовувався створений тоді ж музей історії ткацтва Чернігівщини, де зібрані дуже цікаві зразки тканих виробів Сіверщини, матеріали по історії родини Розумовських, а також регулярно проводилися виставки творів художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва Чернігівщини. В 2017 році храм був переданий громаді Української православної церкви Київського Патріархату. На даний момент в храмі масштабна реконструкція.

І разом з тим, церква залишається унікальним зразком традиційного для Лівобережної України XVII-XVIII ст. хрестового п’ятибанного храму, збудовано в період історизму.

ЦЕРКВА СВЯТОГО МИКОЛАЯ (смт. Козелець)

Перший храм на Київській слобідці був побудований у період між 1669-1690 роками. Полковник Київського полку Костянтин Дмитрович Солонина вибрав місцем проживання Київську слобідку і вирішив побудувати церкву. Він захотів зробити жителям слобідки подарунок, залишивши таким чином добру пам’ять про себе. Вона була зі шпиталем та притулком для прочан, які захворіли в дорозі.

Перші конкретні дані з історії церкви святого Миколая на Київській слобідці надрукувала 1854 року газета «Черниговские губернские ведомости».

5 травня 1861 року траурна процесія з прахом Тараса Григоровича Шевченка рухалась через Козелець. Зупинилася вона за наполяганням людей біля храму святого Миколая, священник слобідської церкви відслужив панахиду над прахом Великого Кобзаря.

За радянських часів його перебудували під школу, причому верх було повністю замінено.

На даний час в будівлі знову розміщується храм, котрий повністю перебудований на сучасний лад.

Храм святого Миколая стоїть на чудовому місці – на високому пагорбі при в’їзді до Київської слобідки з боку Козельця на розвилці доріг до Києва, Чернігова, і Остра.

ЦЕРКВА ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО (смт. Козелець)

Крім описаних пам’яток в Козельці раніше існувало ще декілька. Найцікавішою з них була церква Преображення Господнього, яка знаходилася в ста метрах на схід від Будинку полкової канцелярії. Ця церква відома з початку XVII ст. і була найстарішим і головним храмом Козельця.
Ще 1622 р. поляки хотіли за допомогою сили перетворити її на костьол, але жителі міста вигнали з міста католицького ксьондза, та так рішуче, що ця подія привернула увагу тодішнього литовського гетьмана Сапєги. Останній описує події 1622 р. в Козельці у своєму листі до польського короля.
Після погрому Козельця татарами 1679 р. церква була зруйнована, і тільки 1720 р. коштом колишнього київського полковника Федора Коровки-Вольського замість дерев’яної було споруджено на іі місці муровану церкву Преображення Господнього. В ній у муруванні повторювалась структура дерев’яного тридільного храму з восьмибічною середньою частиною. У другій половині XIX ст. поряд з нею було побудовано дзвіницю у псевдоросійському стилі. 1911 р. в статті, присвяченій українському бароко, відомий дослідник архітектури і художник Г.К. Лукомський наводить власний малюнок церкви й пише: «Церква Преображення в Козельці, збудована біля відомого собору,., збереглась непорушно до цього часу».
За радянських часів церкву було зруйновано, і на її місці побудовано приміщення райвиконкому, в якому він розміщувався до початку 90-х років. Сьогодні, в двоповерховому приміщенні, яке знаходиться на місці храму розташовуються районний суд, НАСК «Оранта»(Козелецьке відділення) та районна служба зайнятості населення.
Зображень храму, на превеликий жаль, не збереглося.

ОЛЕКСІЇВСЬКИЙ ДІМ (смт. Козелець)

Палацово-парковий ансамбль поблизу Козельця. Створений на замовлення О. Г. Розумовського (від імені якого й одержав назву) під керівництвом архітектора А. В. Квасова для відпочинку царського двору під час подорожі Єлизавети Петрівни по Україні 1744 р. Знаходився між заплавою р. Остра і шляхом з Козельця до Переяслава. У 1748 р. будівельні роботи були відновлені й тривали до серед. 60-х рр. XVIII ст. Основними елементами садиби після завершення будівництва були: головний будинок, флігелі, Воскресенська церква (первісно Олексіївська, 1748—1757), які утворювали парадний двір; ставки, сад бароко, господарський двір, тераси до річки.

Головний будинок — одноповерховий, прямокутного плану з трьома ризалітами на кожному з поздовжніх фасадів і анфіладно-коридорною системою планування — був розташований на краю прямокутної дільниці і був орієнтований головним фасадом на місто. Інші споруди стояли симетрично відносно осі садиби, що проходила через середину будинку, ставків і саду. Відкрита тераса палацу з виходом до парадного двору у вигляді сходів, що розширюються донизу, оглядові майданчики, алея на березі Остра, сходи до заплави перед північно-східним фасадом об'єднували споруди з природним оточенням в єдиний ансамбль, який добре проглядався з боку Козельця.

Олексіївський дім був проявом нового напрямку в розвитку садибного зодчества, що формувався в Україні в першій половині XVIII ст. Його риси набули поширення на наступному етапі будівництва палацо-паркових ансамблів. Споруди не збереглись.

ТРЬОХСВЯТИТЕЛЬСЬКА ЦЕРКВА (с. Лемеші)

Кам'яна церква, яка розташована у с. Лемеші, Козелецького району, Чернігівської області. Вона є найпершим і найвидатнішим представником храму тетраконхового типу в Україні

Храм створений в стилі бароко, стіни складені із цегли. У плані церква являє собою тетраконх, який увінчаний куполом на напівциркульному барабані. Головна тема фасадів — конха зі спокійним ритмом пілястр тосканського ордера. Пілястри ділять стіни, які увінчані карнизами з тригліфами на фризах. Стіни основного масиву споруди з розкрепованими кутами, акцентованими пілястрами, увінчані фронтонами, розірваними в куту карниза і вписаними в атиковий пояс. Прямокутні отвори апсид оформлені простими широкими наличниками із замковими каменями.

На основному масиві будівлі розташовані вісім невеликих овальних вікон, по одному в розриві фронтонів. Багатством декоративної обробки відрізняється барабан, створений у тому ж архітектурно-художньому ключі, що і сама будівля. ЇЇ циліндрична будова прокреслена спареними пілястрами. Поставлені на загальний цокольний пояс, вони підтримують атиковий пояс верхівки з трикутними фронтонами. Підфризовий поясок барабана обрамляє півциркульні вікна.

Архітектурні деталі фасадів свідчать про поступовий відхід від барокових і наближення до класичних форм, що відбувалися в Україні у ІІ-й половині XVIII ст. У стилістичному відношенні вона знаменує перехід від бароко до класицизму.

Церква була збудована на замовлення і коштом графа Олексія Розумовського над могилою його батька Григорія Розума. Автор храму, зведеного у 1755 році над могилою Григорія Розума, достеменно невідомий. Є три варіанти: або це Андрій Квасов, або Семен Карін, або Іван Григорович-Барський. На початку церква задумувалася як ротонда, стовп і башта.

Будівництво розпочалося у 1755 р., храм освячено у 1760 р. Цього ж року був встановлений чотириярусний іконостас у стилі рококо. У ньому були ікони, виконані художником А. Воскобойниковим.

Хоч, за церковними документами, замовником храму був Олексій Розумовський, за будівництвом, швидше за все, наглядала його мати Наталія Дем'янівна.

Церква була названа в ім'я трьох святителів — Григорія Богослова, Василія Великого та Іоана Златоуста — Григорій Богослов був патроном Григорія Розума.

У 1865 р., за проектом архітектора А. Куцевича було прибудовано західний притвор із дзвіницею, при цьому розібрано західну конху. У 1913—1914 рр. на запрошення нащадка графа Каміля Розумовського та замовлення Російського археологічного товариства над реставрацією іконостасу та в інтер'єрі працювали видатні українські митці Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська-Бойчук та Тимофій Бойчук. Реставрація не завершилася через початок Першої світової війни.

Церковний іконостас і розписи Михайла Бойчука були знищили у радянські часи

До 1980 року храм виконував функції складу міндобрив, а реставрувати його почали тільки тому, що він стояв недалечко від траси Київ-Чернігів, якою у 1980-му мали нести Олімпійський вогонь.

ЗЕМСЬКА ПОЧАТКОВА ШКОЛА (с.Лемеші)

Школа побудована у 1909-1910 рр. Кошти на її спорудження надав нащадок Розумовських Каміл Левкович, під час відвідування Лемешів у 1908 р. Він замовив проект будівлі архітектору Якубовичу, який спланував її у формах українського модерну.

Характерні для цього художнього напрямку стилізовані вікна зі зрізаними верхніми кутами та майолікові вставки підкреслюють самобутність традиційної української архітектури і є виразною декоративною окрасою будинку.

ДАНІВСЬКИЙ СВЯТО-ГЕОРГІЇВСЬКИЙ МОНАСТИР (с. Данівка)

Монастир святого мученика Георгія, заснований 1654 року ченцями Козелецького Свято-Троїцького монастиря, на честь перемоги над поляками під час Хмельниччини. Універсал Богдана Хмельницького, датований 9 (19) липня 1654 року підтверджував право монастиря на земельні володіння, де розташовано святиню.

Існує переказ, що Господь через свого служителя священномученика воїна Георгія показав колись диво. На купців, що проїздили з багатою провізією тутешніми лісами, напали розбійники. Після гарячої молитви купців Георгію розбійники відпустили бранців, не заподіявши їм шкоди. На цьому святому місці почали споруджувати дерев'яні будівлі монастиря.

Наприкінці 1650-х років Троїцький та Георгіївський монастирі було об'єднано.

1741 року за указом імператриці Єлизавети Петрівни розпочалося будівництво кам'яного головного монастирського храму в ім'я святого Георгія. Храм освячено 1754 року. а 1756 року у храмі сталася пожежа. Відновлення відбувалося коштом козелецького полковника Юхима Дарагана, садиба якого знаходилася на відстані 5 км від монастиря. У 1770 році храм повторно освячено.

Георгіївський собор — один з найкращих, побудованих в Україні у XVIII сторіччі. Собор у плані прямокутний, з внутрішніми несучими колонами. Бані собору розташовуються по осі захід-схід, що традиційно для дерев'яних тридільної церков. З трьох сторін до собору приставлені невисокі в квадратні тамбури. Під усім собором є підвал.

Зовнішній декор храму заскромний для періоду бароко. Тільки підбанні барабани прикрашені соковитою білою ліпниною. Собор має суворий вигляд, наближений до оборонної архітектури.

У 1854 році поряд із собором був побудований теплий храм в ім'я Святої Трійці — на згадку про Троїцький монастир, з яким раніше було об'єднано Георгіївський.

Під час Другої світової війни війни монастир сильно постраждав. У 1952 році були проведені реставраційно-консервативні роботи. У 1995 році тут відновилася релігійне життя. Працею черниць монастир поступово відновлюється.

В монастирі зберігається новоявлена чудотворна ікона Богородиці «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви», яку 1997 року було даровано Свято-Георгіївському жіночому монастирю.

23 квітня 2002 року Священним синодом Української православної церкви Московського патріархату Данівська ікона Божої Матері «Аз есмь з вами і ніктоже на ви» внесена до списку чудотворних та встановлено день її святкування на Похвалу Божої Матері (Субота — п'ятий тиждень Великого посту).

Козелецька селищна рада розташована в південно-західній частині Чернігівської області і межує з Бобровицьким і Носівським районами Чернігівської та з Броварським районом Київської області. Відстань від центральної садиби  до Чернігова автомобільними шляхами 70 км.

Природні умови

Клімат — помірний, добре зволожений, без різких змін температур. Середньорічна температура 6 °C. Найвища температура буває у липні-серпні до +39 °C, найнижча — в лютому до −33 °C.

Ґрунти — супіщані, дерново-підзолисті, переважно легкі суглинки, середній бал — 41.

Площа лісів — 10236,4 га., основні породи — хвойні та листяні.

Гідрографія району представлена річкою Остер і озерами. Вода в р. Остер йодована.

Корисні копалини — відсутні.

Транспорт

Територією громади проходить низка важливих транспортних коридорів, серед них автошляхи E95М01, E101М02 та E381.

До складу селищної ради, окрім селища Козелець, також входить  53 населених пункти.

Ставиське – середніх розмірів село, центр старостинського округу, якому підпорядковані села Блудше та Но­ва Гребля, розташоване на південно-західній межі осушеного болота Калита-Гало за 12 кі­ло­мет­рів на північний схід від центру громади.

В енциклопедичних довідниках радянських часів сказано, що с. Ставиське засноване 1858 ро­ку. Це абсолютна свідома фальсифікація, адже ще з середини XIX століття історикам були відомі до­кументи XVII-XVIII ст., де згадане село. Назва Ставиське пішла під прізвища шляхтича Ставицького. У переписі 1666 року село відсутнє. 10 червня мож­на вважати Днем села Ставиське. На початок 1880-х років Ставиське стало одним з головних виробників меду в Козелецькому по­віті. На рубежі XIX-XX століть у Ставиському відкрили початкове народного училище. У пам’ять про земляків, які загинули го­лод­ною смертю у 2008 році у центрі села було вста­нов­лено пам’ятний знак. З доріг Другої світової війни не по­вер­нулися 156 жи­те­лів Стависького.

Блудше - невеличке село. Саме як Блудчий хутір уперше згадане село у «Ревизии для ведения» (переписі) 1666 року. Саме прізвище Блудший досить поширене як в Україні, так і в Росії. Село іс­ну­ва­ло вже у середині XVII ст.  На той час воно було «войсковим». 17 вересня 1943 року Блудше звільнили підрозділи 280 стрілецької ди­­візії. 66 жителів села не повернулися додому із фронтів Другої світової війни. 41 житель Блуд­шого пропав без­віс­ти. У післявоєнні роки Блудшанську сільську раду та колгосп приєднали до сусідньої Ста­вись­кої сіль­ради, нині старостинського округу.

Нова Гребля – найменший населений пункт Козелецької громади, розташований на правому бе­резі р.Остер на межі соснового лісу за 24 км на північний схід від Козельця. Дорога до села йде через ліс. Коли виник на цьому місці хутір достеменно невідомо. В 1960 р. ук­ра­їнський археолог Є.О.Симонович відкрила і дослідила тут поселення розміром 30х80 м, да­то­ва­не III-II тисячоліттям до Різдва Христового. Це була стоянка пізньотрипільських племен лука­шівсь­кого типу. Назва Нова Гребля говорить сама за себе. Це місце, де замість старої лівобережної греблі бу­ло насипано нову на правому березі р.Остер. Можливо, що гребля існувала ще за трипільських ча­сів, чи була частиною Змієвих валів княжої доби. Насип слугував дорогою між селами Держанівка (ни­ні Носівського району) і Блудше. У місцевій легенді сказано, що греблю збудував абшитований (від­ставний) козак-чорноморець, який після однієї з російсько-турецьких воєн кінця XVIII століття ку­пив тут землю й заклав хутір.

Нова Гребля – це одне з сіл нашого району, що мало не зникло з карти.

Козелець – древній населений пункт, історія якого сягає глибин іс­то­рич­них ча­сів

Що ж означає назва Козелець? Існує кілька версій походжень назви селища. За однією з версій, назву Козелець дав поселенню Ве­ликий литовський князь Ольгерд Гедимінович під час своїх походів проти татар у 1358-1363 роках. Упродовж багатьох поколінь переповідалася історія, у якій сказано, що, проїжджаючи у ті ча­си нашим краєм, він замилувався чудовими жовтими квітами, які вкривали берег Остерки бі­ля не­ве­ли­кого сільця на правому березі річки.

Згідно іншої версії, назва селища пішла від давньоруського слова «козелес» - «ко­зя­­чий ліс». Тобто поселення виникло серед темного (густого) лісу, де водилося багато ди­ких кіз. Вона підтверджена у назві лісового урочища, розташованого на схід від нинішнього рай­цент­ру - Чернещина, тобто чорний (темний) ліс.

Ще одна версія про по­ходження назви Ко­­зелець пішла від давнього сіверського тотемного прізвища Ко­зел.

Існує кілька версій визначення часу заснування населеного пункту, що хронологічно охоплюють проміжок від XI до XVII ст.  Козелець було засновано як місто з влас­­ною соборною церквою у першій половині XII ст., хоча у відомих нині давньоруських лі­то­пи­сах про це нічого не сказано.

Перше постійне по­селення у цій місцевості з’явилося 1239 року після розорен­ня монголо-татарським темником Мен­гу-ханом Остерського городка. Жителі останнього ма­со­во втікали у навколишні глухі місця.

Перша письмова згадка про Козелець записана під 1503 роком.

^{Печатка Козелецького магістрату. 1698 рік}

А вже від початку XVII ст. Козелець – це місто, яке з кожним роком відігравало все біль­шу роль в історії

Із початком визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в Козельці була створена од­­нойменна сотня у складі Переяславського, а з 1654 р. - Київського полку.

У жовтні 1656 року Козелець став самоврядним містом. Універсалом гетьмана Богдана Хмель­­­­­­­ницького йому був наданий Магдебурзький привілей.

З 14 по 16 квітня 1662 року у Козельці відбувалася козацька рада, на якій обирався гетьман Лі­­­­вобережної України. Козелець – це гетьманська столиця Сомка.

XVIII століття – золотий час історії Козельця. Розквіт міста у ті часи був пов'язаний з ро­­диною Розумовських.

1752 р. у Козельці було відкрито першу міську лікарню.

Упродовж першої половини XIX століття у Козельці продовжували розвиватися ремесла. Зрос­ла кількість майстерень, частина з яких спочатку перетворилася на мануфактури, а згодом – на заводи. Напередодні реформ 1860-х років у місті працювали 5 цегельних заводів, завод з ви­роб­ництва сальних свічок та тютюнова фабрика.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Козельці проживали 5160 осіб.

1927 року у селищі збудовано електростанцію.

З 9 вересня 1941 р. по 20 вересня 1943 року Козелець перебував під окупацією німецько-фашистських загарбників.

У 1950 р. у селищі функціонували початкова, неповна се­ред­ня, середня та середня вечірня школи, у яких навчалися близько 1200 учнів з Козельця та навко­лишніх сіл і викладали 65 учителів. Крім того, у зооветеринарному технікумі на зоотехніків та вет­фельдшерів навчалися 210 студентів.

1985 року було збудоване нове триповерхове приміщення Козелецької середньої школи №3. А у 1996 році у Козельці з’явився перший навчальний заклад нового типу – гімназія №1.

Центрами культурного жит­тя району стали районний Будинок культури (побудо­ва­ний 1958 ро­ку), центральна біб­ліотека ЦБС (з 1958 р. зна­хо­диться у приміщенні Бу­дин­ку полкової кан­це­ля­рії Київсь­кого полку), музей історії ткацт­ва Чернігівщини (засно­ва­ний 1988 р.) та дитяча му­зична шко­ла (заснована 1966 року, знаходиться у Будинку со­тенної канцелярії Козелець­кої сотні).

Історія сіл Козелецької селищної ради

Берлозівський старостинський округ

Білейківський старостинський округ

Бобруйківський старостинський округ

Бригинцівський старостинський округ

Булахівський старостинський округ

Данівський старостинський округ

Лемешівський старостинський округ

Лихолітський старостинський округ

Озерненський старостинський округ

Омелянівський старостинський округ

Патютинський старостинський округ

Пилятинський старостинський округ

Скрипчинський старостинський округ

Стависький старостинський округ

село Мостище

село Нічогівка

село Савин

села Олексіївщина, Закревське, Жеребецьке, Тополі, Гарбузин та Єрків

села Сираї, Карпоки, Сокирин

Село Скрипчин розташоване серед полів та не­ве­ли­ких лісосмуг, південніше автошляху Козелець-Остер за 7 км на захід від Козельця. Власне, Скрипчин у нинішніх межах, був штучно створений 1957 року із сіл Скрипчин, Жадь­ки та Попенки, у кожного з яких окрема історія. Село виникло, очевидно, у середині XVII ст. Його засновником був козак на прізвище Скрип­ка. Можливо, це козак Яцько Скрипка, який був записаний до реєстру 1649 р., у складі Ко­зе­лець­кої сотні Переясловського полку. Перша назва, що підтверджена документально - Скрипкин ху­тір, що згодом трансформувалась у Скрипчин.  В 1939 ро­ці його мешканців було переселено в інші населені пункти, а будівлі зрівняно з зем­лею. Вершковські збудували у селі будинок, який існував до початку 1970-х років. За радянських ча­сів у ньому розташовувалась Скрипчинська початкова школа. 1923 року Скрипчинську сільраду, до якої увійшли села Скрипчин, Жадьки та Пушкарі було перепідпорядковано з Остерського до Козелецького району. Під час Другої світової війни на різ­них фронтах воювали 105 жителів села (без жадь­­ків­ців), 36 з яких не повернулися .

Село Жадьки виникло у першій половині XVIII ст. на вільних землях, поряд зі Скрипчином. Першим жи­телем був козак Остерської сотні на прізвище Жадько. 1924 року в Жадьках було організовано ко­муну «Чер­воний сад» на чолі з Ларіоном Сви­ри­до­ви­чем Пенсь­ким. З початком Другої світової війни 106 жи­те­лів Жадьків було мобілізовано на фронт. У бо­йо­вих діях загинуло 43. 1972 року у пам’ять про 136 воїнів із сіл Скрип­чин, Жадьки та Пушкарі у сільському пар­ку встановлено обеліск.

Хутір Попенки виник у середині XVIII століття, коли у цій місцевості 320 десятин землі були надані у влас­ність виходцю із Курляндії (нині територія Естонії), капітану Адольфу Карловичу Бірону, який хоч і не жив тут, але заклав двір для проживання кріпаків. Упродовж тривалого часу цей двір за­­лишався на хуторі єдиним. 1923 року хутір було віднесено до Старогородської сільської ради Остерського повіту. Та­ке адміністративно-територіальне підпорядкування хутора зберігалося до 1957 року.

1957 року під час чергової хрущовської реформи села Скрипчин, Жадьки та хутір По­пен­ки були об’єднані в один населений пункт – село Скрипчин. 1 вересня 1969 року відчинила двері для учнів збудована на території Жадьків за кошти міс­це­вого колгоспу Скрипчинська восьмирічна школа.

Пушкарі – невелике село, що розташувалося на лівому бе­ре­зі р.Остер за 3 км на північ від автошляху Козелець-Остер та за 7 км на захід від Козельця. Назва села пішла від професії артилериста, яких за козацької доби називали пушкарами. Хо­ча місцеві старожили завжди стверджували, що назву селу дало розташоване поруч болото, ос­кіль­ки слово «Пушкарі» переводиться як низинна, болотиста місцевість. Перша документальна згадка про село датована 1666 р. 1923 року Пушкарі були віднесені до Скрипчинської сільської ради.

Омелянів – середніх розмірів село, центр старостинського округу, котрому підпорядковані села Ка­ли­тянсь­ке та Привітне. Розташоване на межі болота Слуків за 1 км на схід від автошляху Київ-Нові Яри­ло­вичі та за 20 км на південь від центру громади – селища Козелець. Перша письмова згадка про хутір Омелянів записана у польській люстрації (переписі) 1628 ро­ку. 1741 р. було надано дозвіл на побудову Омелянівської церкви святого пророка Іл­­лі. 1965 року було збудоване нове шкільне приміщення.

Засновником села Полуянів над берегом Слукова був, очевидно, якийсь першопоселенець з ос­терсь­ко­го боярського роду Полуяненків.. До реєстру Козелецької сотні 1649 року було записано козаків Григорія і Василя По­лу­я­нен­ків.

1977 року рішення Верховної Ради УРСР село Полуянів було приєднано до Омелянова. Ук­­руп­нений населений пункт став носити ос­тан­ню назву. Рішенням сесії Омелянівської сільської ра­ди від 12 червня 2001 року, офіційно вста­нов­ле­но свя­то «День села Омелянів», яке щорічно від­значається у першу неділю серпня.

Калитянське – невелике село, котре розташоване обабіч ав­то­шляху Київ-Нові Яриловичі за 18 км на південь від Козельця. У Вікіпедії подано, що поселення бу­ло засноване 1746 р. Хоча, ймовірно, що воно старіше. 1966 р. на території поштової станції з бу­динку дорожнього майстра виділявся металевий стержень з датою 1495 рік. Назва села походить від сусіднього села Калита Броварського району. Калитянське – це пош­то­ва станція на старому шляху – Московському поштовому тракті. Тут до сьогодні збереглися ста­ро­­винний будинок поштової станції з конюшнею. Коли було засноване Калитянське? Ясно, що до будівництва стратегічного Санкт-Пе­тер­бурзь­кого шосе, що закінчилося у 1861 році. Оскільки будівництво розпочалося 1840 р., то тут мог­ли жити будівельники дороги.

Привітне - наймолодше село Козелецької громади. Село не показане не лише на радянській топографічній карті 1931 року, а й не значиться у довіднику адміністративного поділу УРСР 1947 року. Вочевидь, село Привітне виникло у 1950-60-х роках.

Патюти – колись велике, а нині середніх розмірів село, центр старостинського округу, якому під­по­ряд­ко­вані села Будище і Гладке. Назва села пішла від прізвища першопоселення. Ним, ймовірно, був предок козака Кузьми Пой­тюти, ім’я якого занесене до реєстру Остерської сотні Київського полку, що був складений 1649 року. Населений пункт, ймо­вір­но, був заснований на рубежі XVI-XVII століть і, очевидно, не на пустому місці, а на древньому го­родищі. Адже на березі озера Ка­ли­та-Гало існувало поселення епохи бронзи.  За розповідями старожилів, село було засновано у середині XVII ст. Це знайшло своє під­твер­дження у першій письмовій згадці про село. Характерним для дореволюційних Патют було те, що село населяли козаки, хоча частина сільсь­ких земель належала дворянам Полетикам із сусіднього с.Будище. У 1903-1904 рр. на кошти місцевого населення та Козелецького повітового земства було від­кри­то початкову школу. Під час визвольних змагань 1917-1920 рр. у селі Патюти 8 разів змінювалася влада. 1932 року початкову школу було реорганізовано в семирічну. Під час Другої світової війни на фронтах воювали 350 жителів села, з яких 212 чоловік не повернулися додому. Про ці події сьогодні нагадують пам’ятний знак на честь воїнів, які по­ляг­ли при обороні 1941 й визволенні 1943 року села від гітлерівців (вста­нов­лено 1957 року) та обе­ліск Слави у пам’ять про односельців, які загинули на фронтах Другої світової війни (від­кри­то 1968 року). 1962 року сільські комуністи перебудували під середню школу місцеву Свято-Миколаївську церк­ву.

Будище - невеликий населений пункт, що розташований се­ред лісів на кордоні з Носівським районом за 25 км на північний схід від Козельця. Назва села пов’язана безпосередньо з його виникненням. Топонімічні назви Буда, Будище до­­­сить поширені в Україні. Починаючи з XVI ст. у лісах України для добування з деревини по­та­шу, деревного вугілля, смоли, дьогтю будували спеціальні споруди, що звалися буда. Най­і­мо­вір­ні­ше, що він зас­но­ва­ний у другій половині ХVІ ст., разом з Димеркою і Кіптями. Під час виз­­вольної війни 1648-1654 років село стало військовим. Буди, Будища – це історія українського лісового промислу, гори попелу та майдани у лісах. Із уведенням поділу українських земель на волості, Бу­ди­ще було віднесене до Чемерської во­лос­ті, у складі якої воно пе­ре­бувало до ліквідації волосного устрою в 1923 р. З фронтів війни не повернулися 89 жителів села. 1951 року було лік­­­­відовано і сільську раду. На початку 1960-х років закрили сільську церкву, а під час Гор­ба­човської перебудови по­чаткову школу та біб­ліо­те­ку.

Гладке розташоване серед осушених бо­літ і полів за три кілометри на схід від автотраси Київ-Нові Яриловичі і за 12 км на північний схід від Козельця. Сучасне село складається із власне Гладкого і приєднаного до нього у середині 1990-х років с.Сморшки. Хутірське поселення при озері Гало (нині болотні масиви) виникло на початку ХVІІ ст. Його зас­новниками були Михайло і Туз Гладкі, які вперше згадані у ревізії 1602 року як шляхтичі, що про­­живали в остерському замку. За часів Богдана Хмельницького хутір став «войсковим», а самі Гладкі - козаками. Церкви у селі не було, тому жителі ходили до храму у сусіднє с.Сморшки. В 1956 році на могилі загиблих воїнів-виз­во­ли­те­лів жи­телі села встановили обеліск. З фронтів війни не повернулися додому 65 жи­те­лів Гладкого. У пам’ять про загиблих односельців у 1968 році у центрі села споруджено обеліск, на якому ви­кар­бувано імена 131 земляка із сіл Гладке та Сморш­ки.

Лемеші – центр старостинського округу, якому підпорядковані села Боярівка, Горбачі, Пісоцьке, Ша­пі­хи, Шолойки, Шуляки. Розташоване на південно-західній окраїні осушеного болота Калита-Гало оба­біч автошляху Київ-Нові Яриловичі за 9 км на північ від центру громади.

Давній козацький хутір Лемеші заселили, очевидно, ще у XVI столітті люди, які при­бу­ли з Волині чи Поділля. Засновником був якийсь Леміш. Першу письмову згадку про Лемешівсь­кий ху­тір датовано 1666 р., коли у ма­теріалах московської ревізії було записано од­ного плат­ни­ка по­дат­ків до царської казни – Фе­дора Вешняка. Багато храмів поставили Розумовські. Уже у 1760 р. коштом братів Розумовських над мо­­ги­лою батька постала велика кам’яна Трьох­святительська церква з триярусною дзвіницею, кот­ра ор­га­нічно вписалася у навколишній пей­заж. Вона збудована талановитим архітек­то­ром І.Г.Гри­го­ро­ви­чем-Барським. Лемешівський земської школи бу­ди­нок одноповерховий, мурований з червоної цег­ли, з дво­колонним із монолітного залізо­бе­то­ну ган­ком та великими шестикутної форми пор­талом і вік­на­ми. Па­м’ят­ка – це один з кращих зразків ар­хітектури українського народного стилю по­чат­ку XX ст. на Чернігівщині. Наприкінці листопада 2009 р. сесія Козелецької районної ради прий­няла рішення про створення в будинку музея-садиби ро­дини Розумовських. 1936 р. до Лемешів були приєднані хутори Бабарики та Мойсеїв (Мойсея Савенка).

Боярівка - невеликий хутірець, розташований серед по­лів посередині між селами Лемеші та Ли­­холітки за 9 км від Козельця. До 1963 року він носив назву Бабарики, але після об’єднання Козельцького і Остерського ра­йо­­нів виникла ситуація, коли в одному районі два населені пункти мали однакову назву. Тому й бу­­ло вирішено перейменувати менші за розміром Бабарики. Селу дали назву Боярівка за най­ма­со­ві­­шим сільським прізвищем - Боярко. Хоча й сьогодні сільчани та мешканці навколишніх сіл на­зи­ва­­ють його за звичкою Бабарички, бо засновником був рід Бабарик

Горбачі – невелике село, що розташувалося серед лісових ма­си­вів за 15 км на північний захід від центру громади. Точна дата заснування Горбачів невідома. Найімовірніше, перший хутір виник тут близько 1680 року. Можливо, пер­шопоселенцем був мешканець Євминки Кирило Горбачов (він записаний як власник пари волів у тому ж переписі 1666 року), який, утомившись від міжусобиць доби Руїни та татарських набігів, пе­реселився з родиною на ці лісові землі. Не виключено, що засновниками села могли стати бур­містр Остра 1664 р. Петро Горбаченко або козак Чернігівського полку Прокіп Горбаченко, який за­несений до реєстру 1649 року. В останньому випадку часом заснування села слід вважати першу по­ловину 1650-х років. Безумовно, що Горбачі - родове село боярсько-козацького роду Горбачів, які складали ос­нов­ну масу населення. Під час радянсько-німецької війни на фронтах загинули 25 жителів села, але сам населений пункт та мешканці не постраждали.

Пісоцьке розташоване посеред осу­ше­но­го болота Калита-Гало за 1 км на схід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 12 км на північ від Козельця. Уперше в історичних документах нинішнє село згадане під час перепису московитами Лі­во­бе­режної України в 1666 р. як Пісоцького хутір. Враховуючи історичну традицію при наданні назв на­селеним пунктам у нашому краї, хутір заклав чоловік на прізвище Пісоцький. А можливо зас­нов­ником хутора був підкоморій шляхтич Пісочинський, який з’явився у наших краях наприкінці XVI століття, отримавши королівський декрет на с.Виповзів. Якби там не було, але за часів Хмельниччини хутір існував як «войсковое» поселення. Церкви у селі ніколи не було. Його жителі були приписані до приходу Кіптівської Димит­рівсь­кої церкви.

Село Шапіхи розташоване серед Гор­ба­чівсь­ких лісових масивів за 4 км на захід від автомагістралі Київ-Нові Яриловичі та за 15 км на пів­нічний захід від селища Козелець. Перший спогад про село (а тоді воно називалося хутір Шапіхіна) зафіксували архіви 1666 року. Тоді на хуторі, заснованому, очевидно, Василем Шапіхиним опісля відомих іс­торичних подій 1648-1654 років. Відомо з архівів і те, що у XVIII столітті село мало певний економічний і соціальний роз­ви­ток, населяли його козаки і посполиті.

Шолойки розташовані на межі мі­ша­но­го лісу за 2 км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 11 км на північний захід від Козельця. Хутір заснований ко­заць­кою родиною Шолойків. Це пріз­­вище вперше виявлене у гра­­моті 1711 року в с. Шу­ля­ки.

Шуляки – невелике село у складі Лемешівського старостинського округу, розташоване за 2 км на захід від автотраси Київ-Нові Яриловичі та за 14 км на північний захід від Козельця.

Хутір було засновано родиною Шуляків не пізніше початку XVII століття. Він входить до чис­ла тих 15 сіл нашого району, котрі заселили вихідці з Волині. У реєстрі Козелецької сотні 1649 року записано козака Олешка Шуляченка, а у переписі 1666 року – посполитого Василя Шуляка, який жив у с.Кіпті. Прізвище Шуляк пішло від птаха шуліки, який має коричневе оперення. Не обійшов стороною село і голодомор 1932-1933 років, померли 60 жи­телів.

Пилятин (до 1947 року – Берків) - невелике село, розташоване серед лісів на правому березі річки Остер, обабіч автошляху Козелець–Носівка за 20 кілометрів на північний схід від Козельця. Українські археологи О.О.­Поп­ко (відкрив поселення Пилятин-І), Є.О.Симонович (відкрила поселення Пилятин- ІІ), С.С.­Бе­ре­зансь­ка, П.М.Третяков, О.В.Шекун виявили та дослідили тут 2 поселення того часу, розташовані за 1-1,5 кілометри на південний схід від сучасного Пилятина. Назва хутора Берків пішла від імені першого поселенця Берка. Уперше в історичних документах Берків згаданий під час проведеного московитами пе­ре­пи­су 1666 р. На той час це був один з найбільших на теренах сучасної Козелеччини населених пунк­тів, де існувала власна церква. У 1857 році в селі замість старої було побудовано дерев’яну Свято-Воздвиженську церкву, зни­щену під час наступу радянських військ у вересні 1943 р. З початком Другої світової війни трохи більше 200 жителів села пішли на фронт. 172 з них не повернувся додому. За час окупації загинув 21 мирний мешканець Пилятина. У пам'ять про за­гиблих односельців у 1975 році у селі встановлено обеліск Слави. З 11 вересня 1941 року до 19 вересня 1943 року Берків було окуповано німецько-фа­шистсь­ки­ми військами.

Озерне (до 1937 року - Святе) – мале село, розташоване серед полів за три км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 19 км на південний захід від центральної садиби громади – селища Козелець. На переконання місцевих жителів село засноване 350-400 років тому. Це по­­милкова оцін­ка. Люди тут жили завжди - сотні, тисячі років тому назад. Місцевість тут особлива. Від падіння давнього метеориту серед чистого поля утворився ряд озер-кругів з великою глибиною. Це Святе озеро (в центрі села), озеро Почаїв, Стибин і кілька мен­ших озер (нині боліт). Язичницьке село зі втраченою давньою назвою стало іменуватися Свя­тим. У 1957 році зголосились на нейтральну назву села - Озерне. У 1782 році було збудовано церкву св. апостолів Петра і Павла. 22 жовт­ня 1910 року за священника Микити Красновського в с.Святе було освячено перебудований храм св. апостолів Петра і Павла. На початку квітня 1905 р. у селі було відкрито фельдшерську амбулаторію. 1906 р. за рішенням повітового земства, затвердженого чернігівським губернатором, у Свя­то­му було відкрито земську бібліотеку, котра, проте, запрацювала лише з наступного року. Створений насильно колгосп назвали "Перемога". 1937 року зруйнували церкву. У 1960 році на місці церкви збу­ду­ва­ли бу­динок куль­тури з приміщеннями для бібліотеки та правління колгоспу. Війна забрала життя 134 односельців.

А на хра­мове свято св.апостолів Петра і Павла 2009 ро­ку Патріархом Київським і всієї Ук­ра­ї­ни-Ру­си Філаретом у селі бу­ло освячено нову сільську церкву.