Козелецька селищна рада

Лихолітки – середніх розмірів село, розташоване на межі Старських боліт та невеликих лісів обабіч автошляху Козелець-Носівка-Ніжин відразу за північно-східною околицею центру громади – селища Козелець. З південного сходу протікала річка Карашня, яка, за переказами, була судноплавною і впадала у р.Остер. Один з лісових масивів називався Конторщина, бо в ньому, за місцевою ле­ген­дою, знаходилась контора купців, які на суднах по річці перевозили різні товари. Інший ліс, те ж за місцевою легендою, називався Рим, бо там була контора купця Римського, вихідця з Польщі. Хо­ча очевидно назву урочищу дали ще сіверські племена, які у ранньослов’янські часи пере­се­ли­ли­ся у наш край з Дунаю. Коли засноване село, точно не відомо. Проте до реєстру Козедецької сотні 1649 року за­не­се­ні іме­на козаків Богдана та Пилипа Лихолітченків. У тому ж реєстрі носівським сотником за­пи­са­но шлях­тича Лавріна Антоновича Лихолітського. На думку кандидата історичних наук, дос­лід­ни­ка ко­зацьких родоводів В.В.Кривошеї, саме Пилип Лихолітченко був можливим засновником ху­то­ра на місці сучасних Лихоліток у середині XVII cт. Відомо, що до перепису 1666 р. Лихолітки не потрапили. У 1912 році, після Столипінської реформи, яка дозволяла селянам виходити з общини і селитися окремо, виникли хутори Слобідка, Колесниківка, Журавлівка, Вербівка. Усі вони були примусово зселені радянським режимом у 1939 р. За роки війни на фронт бу­ло мобілізовано 185 лихолітчан, з них загинули 103 (55,66%), у т.ч. учасник Сталінградської битви, кавалер двох орденів Чер­во­но­го Прапора та ордена Чер­воної зірки, командир 29 гв. стрі­лець­кого полку полковник Микола Олек­санд­ро­вич Гламазда (1900, с.Лихолітки-02.08.1945, м.Люблін, Польща). З 11 вересня 1941 до 20 вересня 1943 року село було оку­по­ване фашистами. У післявоєнний час великих успіхів при відгодівлі свиней до­сягла Євдокія Андріївна Жу­ра­вель (15.08.1922, с.Ли­хо­літ­ки-26.09.1979, там же). За важку працю Є.А.Жу­ра­вель була нагороджена ор­де­на­ми Леніна та «Знак По­ша­ни».

Лише за часів незалежної України, 1997 року, в пе­ре­бу­до­ва­ному приміщенні колишнього рад­­госпного дитсадка було ос­вя­чено першу в історії села Свято-Воскресенську церкву. Її пер­шим і на сьогодні незмінним настоятелем став ко­лишн­ій воїн-афганець ієрей В’ячеслав (Ар­тюх), уродженець сел.Козелець. На початку 1990-х ро­­­­ків було відновлено Ли­хо­літсь­­ку сільську раду. На зем­лях ряду сіл району бу­ло створено Чернігівську фі­лію пле­мін­но­го заводу «Агро-ре­гі­он» з цент­раль­ною садибою у Лихо­літ­ках. Того ж 2008 ро­ку відкрито для маленьких ли­холітчан но­ве при­мі­щен­ня дитячого садка.

Данівка - велике село, що розташоване у заплаві тихої річки Остер. Данівському старостинському округу підпорядковане також і село Кур­гансь­ке. Біля південно-східної околиці села бере початок р. Трубіж. Перші поселення людини на цих землях з’явилися ще за часів пізнього неоліту. Поселення Данівський міст було заселене і за часів Київської Руси (Х-ХIII ст.). Слово Дановка, як спочатку називався на­се­ле­ний пункт, пе­рек­ла­да­єть­ся з польської «подарунок», тобто ці землі власнику села подарували. На користь цієї вер­сії говорить той факт, що у реєстрі Чернігівського полку за 1649 рік записаний ко­зак Лаврін Даниць­кий, тобто вихідець з Дановки. У селі була збудована Воскре­сенсь­ка церква, що згадана під час ревізії церков Козелецької протопопії 1746 року. Більша час­ти­на сільських земель належала розташованому поряд Свято-Георгієвському монастиреві. 1851 року тут збудовали нове дерев’яне приміщення Воскресенської церкви, що простояло до 1930-х років, коли бу­ло знищене разом з церковним цвинтарем. 1919 року був створений сільський червоний партизанський загін. У середині 1930-х років зруйновали церкву. Після війни на тому місці, де вона стояла, збу­дували меморіальний комплекс на честь загиблих у Великій Вітчизняній війні односельців. 20 вересня 1943 року Данівка була звільнена від німців. Закінчилася війна, але не повернулися 237 данівців. За часів незалежної України у селі було збудоване сучасне шкільне приміщення. 2000 року кол­­госп ім.Леніна реор­га­ні­зу­вали у колективне підприємство. Наступна реорганізація від­бу­ла­ся на­прикінці 2006 року, коли за нового керівника господарства Василя Михайловича Єрмолка на ба­зі КП ім.Леніна утворилося товариство з обмеженою відповідальністю «Данівське».

Духовну розраду данівці знаходять у по­бу­дованій на початку XXI ст. новій церкві.

Курганське – невелике село, котре розташоване серед боліт, час­ти­на з яких осушені, на березі р.Трубіж за 12 км на південний схід від селища Козелець. В урочищі Курган археологи ви­я­ви­ли по­селення залізного віку. У документах 1636 р. згадано ім’я Григорія Гавриловича Курганського, цехмістра теслярського цеху Козельця. Згід­но перепису 1666 р., у сусідньому с. Данівка жив Левко Курганський, тобто переселенець з Кур­ганського. За даними Рум’янцевського перепису 1766 р. селом Курганське володів київський полковий оса­вул Микола Савенко. Поряд знаходився козацький хутір Курганський. Проживала на хуторі й не­велика група посполитих, які були підданими родини Дараганів.

Село Булахів - центр однойменного старостинського округу, розташований за 12 км на південний за­­хід від Козельця.

Можна припустити, що поселення в урочищі Броди існувало уже за часів Київської Руси.   Його першопоселенцями, ймовірно, були люди східного генотипу, у т.ч. й на прізвище Булах. Одним з таких поселень і був древ­­­ній Сколов, що знаходився на місці сучасного Булахова. Сучасну назву село дістало від імені багатого першопоселенця скловара-гутника Булаха, ви­хід­ця з Волині, який переселився на Лівобережжя України. І згодом, поруч із древ­нім Сколовим хутором, що отримав свою назву від озера, що мало фор­му декількох об’єд­на­них вод­них кругів - колів (нині це озеро зветься Колов), виникло нове по­се­лення - Булахова хутір. Священиком сільської церкви Успіння Пресвятої Богородиці був о.Олександр (Волевач). Генерал-майор Олек­сій Соболевський (1821-31.10.1901, с.Булахів), влас­ним коштом збудував у селі дерев’яну Свято-Успенську церк­ву, освячену 1875 року. В 1962 році церк­ву і цвинтар знищили, а на їх місці побудували приміщення Булахівської середньої школи (нині ЗОШ I-III ст.). Під час радянсько-німецької війни 453 жителів села мобілізували до Червоної армії. Закінчилася війна, але 211 булахівчан не повернулися додому з її доріг. У пам'ять про них у 1970 р. бу­ло споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, де увіковічені імена лише 167 з них. Ка­ва­лером ордена Червоної Зірки та 2 медалей «За бойові заслуги» повернувся додому учас­ник обо­ро­ни Севастополя Ілля Данилович Жучок. 1951 року в Булахові було відкрито дільничну лікарню, у якій працювали двоє лікарів.

Бригинці - невеличке село, центр однойменного старостинського округу, якому підпорядковані села Карасинівка, Кор­ні­їв, Мирне, Пізнє і Риків. Розташоване ліворуч від автошляху Козелець-Петровське-Бобровиця за 9 км на південь від Козельця. Перша назва села звучала як Брагинці, тобто населений пункт заснований вихідцями з м. Бра­гін (нині Гомельська обл., Білорусь). З часом пріз­ви­ще та населений пункт транс­фор­му­валися у Бригинці. Перша документальна згадка про село записана у матеріалах «Генерального следствия о ма­єт­ностях Киевского полка 1729-1730 гг.», де сказано, що за часів Б.Хмельницького хутір Бригинці був «войсковим».

З початком радянсько-німецької війни 85 жи­телів села були мобілізовані до Червоної ар­мії. 11 вересня 1941 року до села вступили ні­мецькі війська. 25 загиблих воїнів-визволителів по­­­хо­ва­ні у братській могилі біля ни­ніш­­нього при­­мі­щен­ня сільсь­кої ради, на якій бригинцівці в 1955 році спорудили над­гробок. З доріг війни не повернулися додому 44 жи­телі Бригинців. Після приєднання до Бригинців у піс­ля­во­єн­ний час сусідніх колгоспів - Корніївського «2 п’я­­ти­­­річка» та Риківського ім.Сталіна, а потім і Ка­расинівського «За більшовицькі темпи» - ут­во­­ри­ло­­ся велике господарство, що отримало наз­­ву «Зоря комунізму». В 1970-ті роки було ліквідовано Карасинівську сільську раду, а села Карасинівку і Мирне при­­­­єднано до Бригинцівської сільради.

Карасинівка – мале село, що розташоване поруч з Тру­бізь­ким болотом за 12 км на південь від центру громади та за 3 км від автошляху Козелець-Пет­ровсь­ке-Бобровиця. Перша письмова згадка про село датується 1666 роком. Назва села походить, за місцевою версією, від слова «карасі». За народними переказами назва Карасинівка походить від слова «карасири». Так називали не тільки гвардійців ро­сійських імператорів, але й жовнірів польських королів. У 1837 році в Карасинівці розпочалося будівництво нової церк­ви, а закрили її у 1933 році. Під час Другої світової війни 99 карасинівців полягли на полях битв. 5 серпня 2002 року в відбудованому храмі відбулося архі­є­рейсь­ке богослужіння.

Корніїв – невелике село, котре розташоване поруч з бо­лот­ним масивом Помоклі (інша назва Пасіччя) за 1 км праворуч від автошляху Козелець-Петровське-Боб­ровиця.

Корніїв - один з тих хуторів, що отримав свою назву від імені власника. У ма­теріалах пе­ре­пи­­су 1666 року записано остерського міщанина Олешка Корнієва та посполитого з Данівки Мико­лу Корняничина. Отже, можна зробити висновок, що хутір Корніїв було засновано ра­ніше 1666 р. У XVII-XVIII століттях Корніїв часто зга­ду­вався у численних купчих грамотах, що до сьо­­год­­ні збереглися в архівах. Про втрати корніївців у роки Другої світової війни у звіті сільської ради, датованому  1947 роком, було записано: «вивезено до Німеччини 21 жителя, загинуло 12 жителів, спалено 195 дворів.

Мирне (до 1965 р. Святеньке) – невелике село у складі Бригинцівського старостинського округу, розташоване за 10 км на південь від Козельця. Хто заснував село Святеньке, точно вже тепер ніхто не знає, але за переказами, це було ко­заць­ке затишне село, котре з усіх сторін оточували ліс та ставки. Першим поселенцям ця місцина зда­лася святою, тому і назвали село Святеньким. Друга світова війна забрала більше 50-ти жителів села. 1965 року село Святеньке було перейменоване на Мирне.

Пізнє – невелике село, що розташоване на східній межі бо­лотного масиву Помоклі (Пасіччя) за 12 км на південний захід від селища Козелець. Можна констатувати, що хутору Пізнє нема у Рум’янцевському переписі 1766 року. Уперше він згаданий в ревізії 1787 року під назвою хутір Познинський. На той час там проживали 2 ко­заць­кі сім’ї, які складалися з 8 ревізьких (чоловічих) душ, тобто усього було близько 20 жителів. Ко­зацький хутір виник у другій половині XVIII століття, хоча землі навколо Козельця були у при­ват­ній власності, ще з XVI століття.

Риків – невелике село, розташоване серед полів за 1 км від автошляху Козелець-Петровське-Бобровиця та за 8 км на південь від центру громади. За місцевою легендою, місцевість, де виникло село Риків, називалась «місце, де ричали зві­рі». Уперше село Риків згадане у Ру­м’янцевському переписі 1766 року. За часів окупації села у 1941-1943 роках 20 осіб було вивезено до Німеччини, за­­гинули 3 мирні жителі, спалено 41 хату.

Село Бобруйки - центр однойменного старостинського округу, розташований 2 км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 8 км на південний захід від Козельця. Перше поселення людини у центрі сучасних Бобруйок існувало, вірогідно, за часів Київської Ру­си. 2001 року, риючи котлован під майбутню церкву Різдва Христового, будівельники знайшли кур­ганний могильник тих часів. Сучасна історія села розпочалася з кінця XV - початку XVI ст., коли тут родинами Бобруйків та Горячків, вихідцями з Білорусі, було закладено хутір. За Рум’янцевським переписом 1766 року, в Боб­­руйках була церква Різдва Богородиці зі старою дзвіницею, при якій працювала школа, де дяк нав­­чав грамоті козацьких дітей. 1920 року на базі колиш­ньої цер­ков­но­при­ходської бу­ло відкрито почат­кову школу.  

1935 року було закрито сільську церкву Різдва Богородиці.

1977 року було збудовано сучасне дво­по­вер­хове приміщення Бобруйківської школи. У 2002 році  замість дерев’яної збудували муровану церкву Різдва Богородиці, освячену 19 вересня то­­го ж ро­ку. Було відреставровано сільську раду, ка­пі­тально відремонтовано приміщення сільського ФАПу.

Білейки - невелике село, центр відповідного старостинського округу, якому підпорядковані села Кривицьке, Новики, Опеньки, Тарасів та Шами, розташоване за 3 км на північний захід від центру громади.

Село було засноване у другій половині XVII ст. вихідцями з сусіднього Тарасова. Саме від прізвищ тарасівських чу­ма­ків Єрофія Білейченка, Івана, Кузьми та Чишки Білейків, які переселилися після 1666 року ближ­че до Козельця, і походить назва сучасного села. Рід Білейків – це збідніла гілка боярського ро­ду Біликів. 1718 р. гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський своїм універсалом передав с.Бі­лей­ки у власність Козелецького магістрату. На початку 1930-х років було утворено колгосп ім.Маленкова. Із фронтів війни додому не повернувся 21 житель Білейок. В 1957 році після змін у керівництві СРСР Білейківський колгосп змінив назву з ім.Ма­лен­ко­ва на ім.Чапаєва. Уже за часів незалежної України у Білейках було споруджено двоповерхове приміщення су­час­ної загальноосвітньої школи (1993).

Кривицьке – невеличке село у складі Білейківського старостинського округу на правому березі р. Остер, роз­ташоване за 1 км ліворуч від автошляху Київ-Нові Яриловичі та західної околиці Козельця. В урочищі Балаган поряд із селом археологами була виявлена найстаріша на території громади неолітична стоянка людей (V тис. до Р.Х.). На жаль, вона безповоротно втрачена, а вірніше зни­ще­на при будівництві об’їзної дороги навколо Козельця у 1983-1984 роках. Село вперше згадане у матеріалах Рум’янцевського перепису 1766 р. Воно склалося як ро­до­вий хутір козацької родини Кривицьких. За даними ревізії 1781 р., тут проживала 21 ревізька (чо­ло­віча) душа, тобто близько 40 жителів. Сьогодні Кривицьке типове дачне село, у якому збу­ду­вали свої будинки багато ко­зельчан.

Новики – невелике село, вперше згадане в переписі 1666 року як Но­ви­ков хутір. У тому ж переписі в Козельці записано міщанина Кузьму Новиця. Швидше за все це пріз­вище звучало як Новик. У «Вікіпедії» сказано, що село засноване у 1632 році. Документально це не підтверджено, хоча можливо, що село виникло і раніше. Проте пер­ша письмова згадка датована 1666 роком. Село визначалося як військове (козацьке). 

Назву села Опеньки дала родина Опеньків. Очевидно, їх назвали так через те, що поселилися вкупі, як опень­­ки. На кожному з трьох сільських кутків селилися представники од­но­го з родів: на Прибитьківщині – Прибитьки, на Чернеччині – Лози, на Хутлянщині – Опеньки. У цент­рі села й сьогодні є ставок, біля якого на свята влаш­то­ву­ва­ли­ся гуляння. Село з трьох сторін ото­чене лісами, що звуться Качанівщина, Шовкунівщина, Ма­ка­ров­щина. Перша письмова звістка про село у реєстрі 1729 р., де ска­зано про 3 двори в Опень­ках, що були придбані за гро­ші, на­лежали Козелецькому Свя­то-Георгіївському мо­нас­ти­рю. Колгосп, котрий назвали «Жовтнева революція», ство­ри­ли в 1929 р. 2007 року в Опеньках було створено релігійну громаду Української Православної Церкви Ки­ївського Патріархату. Під церкву місцева влада передала приміщення закритого клубу.  

Село Тарасів свою назву отримало від імені першого поселення на ім’я Тарас. За переказами тарасівців, у ті часи в урочищі Білоусівка була церква, що провалилася під зем­лю, утворивши над собою озеро. Найвірогідніше, що сучасне село виникло між 1636 (рік останньої польської люстрації на­шо­го краю, де Тарасів не згадано) та 1648 роком. В 1837 році дво­ря­ни­н Горюнович (Гранович) збудував тут великий, кра­си­вий будинок на пагорбі, у якому з дореволюційних часів і до початку 1990-х років розміщувалася сільсь­ка школа. Значні негативні зміни приніс у село 1930 рік, коли було створено колгосп «Червоний па­хар». З початком Другої світової війни 128 жителів села було мобілізовано до Червоної армії. 19 вересня 1943 року Тарасів було звільнено воїнами 280 стрілецької дивізії. Усього з війни не повернулися 59 жителів села. Під час укрупнення колгоспів у 1951 р. тарасівський «Червоний пахар» було приєднано до Бі­лейківської артілі ім.Маленкова, а Тарасівську сільську раду, відповідно, до Білейківської.

Шами – невелике село, розташоване на правому березі р.Остер. На місці поселення Саги-1 були відкриті й досліджені культурні археологічні шари бронзового (II тис. до Р.Х.) та залізного (VII-III ст. до Р.Х.) віку, а також городище часів Київської Руси (X-XIII ст.), площею близько 3 га. Засновниками нинішнього села, як видно з його назви був козелецький козацький рід Шамів. Уперше село, як козацький хутір, згадане у документах Рум’янцевського перепису 1766 року. Шами були авторитетною козацькою родиною. В 1900 році головою Козелецького волосного суду обрали козака з х.Шами С.Шама.

Берлози - середніх розмірів село, центр старостинського округу, якому під­по­ряд­ко­вані села Гламазди, Си­вухи та Часнівці, розташоване на правому березі р.Остер за 3 км на схід від Козельця поряд з лі­совим масивом Чернещина (чорний ліс). Село, очевидно, було засноване наприкінці XVI - початку XVII ст. остерськими бо­я­ра­ми Бер­ло­зами, які згадуються в офіційних документах того часу. Хоча місцеві старожили назву се­ла виводили від верболозу, який ріс на болотистих заплавах і берегах р.Остер, тобто від слів «бер» (берег) і «ло­зи». Більш давнє, ніж у радянських офіційних виданнях, походження села (1858 р.) засвідчив той факт, що згідно указу Петра I від 1709 року двір з одним підданим у Берлозах був наданий ігумену Ко­зелецького Свято-Георгіївського монастиря Ф.Степановському. Наступна згадка про село да­то­ва­на 1718 р. 1934 року при Берлозівській початковій школі, що була реорганізована із земської, почали пра­цювати курси ліквідації неписьменності. 12 липня 1941 року, на 20-й день після початку радянсько-німецької війни, були мобілізовані до Червоної армії 136 жителів Берлозів. Незадовго до визволення, 15 серпня 1943 року, окупанти, які готували оборонну лінію нав­ко­ло Козельця, спалили село. Із 160 хат уціліли лише чотири. З фронтів не повернулися додому 76 берлозівців. Школа існувала до 2007 року, коли її перепрофільовали у дитячий са­док. В 1950 році до Берлозівської артілі приєднали гос­по­дарст­ва сусідніх сіл Гломазд, Сивух та Часнівців. Нове господарство стало носити ім’я Тараса Шев­ченка. За головування В.К.Бригинця, яке тривало до 1970 року, в Берлозах побудували Бу­ди­нок тва­ринника, контору колгоспу, Будинок культури на 200 місць, приміщення сільської ради та фельд­шерсько-акушерського пункту, посадили парк. 98 працівників господарства були від­зна­че­ні ор­денами і ме­далями, у т.ч. голова колгоспу нагороджений орденами Леніна і Трудового Чер­во­но­го Пра­по­ра, а телятниця Марина Костянтинівна Пушкар - орденом «Знак Пошани». В 2005 році господарство повністю припинило своє існування. І.А.Глущенко був одним з ініціаторів створення сільського фольклорного колективу, який невдовзі отримав по­чес­не звання «Народний аматорський».

Гламазди – середніх розмірів село, що розташоване від­разу за східною окраїною Козельця, на правому березі р.Остер. Перше поселення на території Гламазд з’явилося за 2 тис. років до Р.Х. В 1967 році ук­ра­їнсь­кий археолог С.С.Березанська виявила на західній околиці села на дюнах правобережної заплави р.Остер поселення племен мідного віку розміром біля 10 га, якому вона дала назву «Гломазди-II». Та­ку назву було дано через те, що того ж року, але трохи раніше за 800 м на південь від села на ми­сі правобережної заплави р.Остер нею ж відкрито поселення ранньслов’янських племен (III-V ст. після Р.Х.), назване «Гломазди-I». Це поселення розміром 80х180 м більш детально дос­лі­див в 1984 році чернігівськй археолог О.В.Шекун.

Сучасна історія села розпочалася на початку XVII ст. Його назва пішла від прізвища зас­нов­ни­ка – остерського боярина Івана Гломазди, який згаданий у польських документах під 1602 ро­ком. З початком радянсько-ні­мець­кої війни були мобілізо­ва­ні 58 жителів Гламазд. Жителями села на  могилі загиблих у 1957 році вста­нов­ле­но надгробок. З фронтів війни не по­вер­ну­лися 42 жителі села. 19 гламаздівців і сьогодні вважаються пропалими без­вісти.

Сивухи – середніх розмірів село розташоване відразу за східною околицею Козельця. Там, де з болотяного масиву Мости (нині ліс) витікає козелецька річечка Карашня, у давнину був хутір Рим. Назва села, як і переважної більшості населених пунктів Козелеччини, пішла від родового іме­­ні першопоселенців – козаків Сивух. Словом «сивуха» у середньовіччя  називали сиву, літню лю­­дину, старожила. рід Сивух жив на Козелеччині щонайменше з кінця XVI століття. Мож­ли­­во, що їх родовід був започаткований від місцевих язичників. У даних Рум’янцевського перепису 1766 року записане й с.Сивухи при річці Карашні.

Часнівці (до початку 1930-х років Слобода Чесного Хреста Господнього) – середніх розмірів се­ло, розташоване на правому березі р. Остер. Слобідкою нинішнє село стало згідно універсалу гетьмана Івана Скоропадського в 1719 ро­ці. Як видно з уні­вер­са­лу населений пункт виник раніше 1719 року. Нема достовірних до­ку­ментів про те, коли і як виникло це поселення. За поширеною версією тут поселились і жили бу­ді­вельники Козелецького Свято-Георгієвського монастиря, розташованого поряд з селом. Проте слобода виникла раніше початку великих робіт у Георгієвському монастирі. Назва «сло­бода» (Мостова слобода – Мостище) вживалась у польських люстраціях першої половини XVII століття. Відомо також, що монастир на цьому місці був зас­но­ва­ний згідно указу польського короля у 1653 році. У радянські часи назви Чесного Хреста Господнього не повинно було бути, тому назву села ско­ротили до Часнівці. У 1938 році хутір Шура було зселено на центральну садибу часнівського кол­госпу ім.Шевченка.

Що ж означає назва Козелець? Існує кілька версій походжень назви селища. За однією з версій, назву Козелець дав поселенню Ве­ликий литовський князь Ольгерд Гедимінович під час своїх походів проти татар у 1358-1363 роках. Упродовж багатьох поколінь переповідалася історія, у якій сказано, що, проїжджаючи у ті ча­си нашим краєм, він замилувався чудовими жовтими квітами, які вкривали берег Остерки бі­ля не­ве­ли­кого сільця на правому березі річки.

Згідно іншої версії, назва селища пішла від давньоруського слова «козелес» - «ко­зя­­чий ліс». Тобто поселення виникло серед темного (густого) лісу, де водилося багато ди­ких кіз. Вона підтверджена у назві лісового урочища, розташованого на схід від нинішнього рай­цент­ру - Чернещина, тобто чорний (темний) ліс.

Ще одна версія про по­ходження назви Ко­­зелець пішла від давнього сіверського тотемного прізвища Ко­зел.

Існує кілька версій визначення часу заснування населеного пункту, що хронологічно охоплюють проміжок від XI до XVII ст.  Козелець було засновано як місто з влас­­ною соборною церквою у першій половині XII ст., хоча у відомих нині давньоруських лі­то­пи­сах про це нічого не сказано.

Перше постійне по­селення у цій місцевості з’явилося 1239 року після розорен­ня монголо-татарським темником Мен­гу-ханом Остерського городка. Жителі останнього ма­со­во втікали у навколишні глухі місця.

Перша письмова згадка про Козелець записана під 1503 роком.

А вже від початку XVII ст. Козелець – це місто, яке з кожним роком відігравало все біль­шу роль в історії

Із початком визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в Козельці була створена од­­нойменна сотня у складі Переяславського, а з 1654 р. - Київського полку.

У жовтні 1656 року Козелець став самоврядним містом. Універсалом гетьмана Богдана Хмель­­­­­­­ницького йому був наданий Магдебурзький привілей.

З 14 по 16 квітня 1662 року у Козельці відбувалася козацька рада, на якій обирався гетьман Лі­­­­вобережної України. Козелець – це гетьманська столиця Сомка.

XVIII століття – золотий час історії Козельця. Розквіт міста у ті часи був пов'язаний з ро­­диною Розумовських.

1752 р. у Козельці було відкрито першу міську лікарню.

Упродовж першої половини XIX століття у Козельці продовжували розвиватися ремесла. Зрос­ла кількість майстерень, частина з яких спочатку перетворилася на мануфактури, а згодом – на заводи. Напередодні реформ 1860-х років у місті працювали 5 цегельних заводів, завод з ви­роб­ництва сальних свічок та тютюнова фабрика.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Козельці проживали 5160 осіб.

1927 року у селищі збудовано електростанцію.

З 9 вересня 1941 р. по 20 вересня 1943 року Козелець перебував під окупацією німецько-фашистських загарбників.

У 1950 р. у селищі функціонували початкова, неповна се­ред­ня, середня та середня вечірня школи, у яких навчалися близько 1200 учнів з Козельця та навко­лишніх сіл і викладали 65 учителів. Крім того, у зооветеринарному технікумі на зоотехніків та вет­фельдшерів навчалися 210 студентів.

1985 року було збудоване нове триповерхове приміщення Козелецької середньої школи №3. А у 1996 році у Козельці з’явився перший навчальний заклад нового типу – гімназія №1.

Центрами культурного жит­тя району стали районний Будинок культури (побудо­ва­ний 1958 ро­ку), центральна біб­ліотека ЦБС (з 1958 р. зна­хо­диться у приміщенні Бу­дин­ку полкової кан­це­ля­рії Київсь­кого полку), музей історії ткацт­ва Чернігівщини (засно­ва­ний 1988 р.) та дитяча му­зична шко­ла (заснована 1966 року, знаходиться у Будинку со­тенної канцелярії Козелець­кої сотні).

Додатки до рішення

Внесення змін до рішення №07-20/VIII від 28.09.2018

Внесення змін до рішення №25-23/VIII від 18.12.2018

Внесення змін до рішення №02-24/VIII від 15.01.2019

• Перелік осіб, загальної черговості громадян, які потребують поліпшення житлових умов та осіб, які мають першочергове право на отримання житла на 15.06.2021 року

• Перелік осіб, які перебувають на соціальному квартирному обліку при виконавчому комітеті Козелецької селищної ради на 28.12.2020 року

• Рішення виконавчого комітету Козелецької селищної ради №206-13/VIII від 16.06.2021 року «Про зарахування до списку громадян, які потребують поліпшення житлових умов при виконавчому комітеті Козелецької селищної ради гр. Литвина М.О.»

• Рішення виконавчого комітету Козелецької селищної ради №681-49/VIII від 12.07.2019 року "Про затвердження переліку осіб, що перебувають  на соціальному квартирному обліку при виконавчому комітеті Козелецької селищної ради"

• Рішення виконавчого комітету Козелецької селищної ради №997-70/VIII від 26.06.2020 року "Про зарахування до переліку осіб, що перебувають на соціальному квартирному обліку при виконавчому комітеті Козелецької селищної ради

• Рішення виконавчого комітету від 23.05.2018 року №280-24/VIII "Про впорядкування квартирної черги та уточнення списків обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов при виконавчому комітеті Козелецької селищної ради

Зразок заяви для зарахування на квартирний облік

Перелік документів, необхідних для зарахування на квартирний облік

Особи, які можуть бути зараховані на квартирний облік

Положення про квартирний облік