Козелецька селищна рада

Патюти – колись велике, а нині середніх розмірів село, центр старостинського округу, якому під­по­ряд­ко­вані села Будище і Гладке. Назва села пішла від прізвища першопоселення. Ним, ймовірно, був предок козака Кузьми Пой­тюти, ім’я якого занесене до реєстру Остерської сотні Київського полку, що був складений 1649 року. Населений пункт, ймо­вір­но, був заснований на рубежі XVI-XVII століть і, очевидно, не на пустому місці, а на древньому го­родищі. Адже на березі озера Ка­ли­та-Гало існувало поселення епохи бронзи.  За розповідями старожилів, село було засновано у середині XVII ст. Це знайшло своє під­твер­дження у першій письмовій згадці про село. Характерним для дореволюційних Патют було те, що село населяли козаки, хоча частина сільсь­ких земель належала дворянам Полетикам із сусіднього с.Будище. У 1903-1904 рр. на кошти місцевого населення та Козелецького повітового земства було від­кри­то початкову школу. Під час визвольних змагань 1917-1920 рр. у селі Патюти 8 разів змінювалася влада. 1932 року початкову школу було реорганізовано в семирічну. Під час Другої світової війни на фронтах воювали 350 жителів села, з яких 212 чоловік не повернулися додому. Про ці події сьогодні нагадують пам’ятний знак на честь воїнів, які по­ляг­ли при обороні 1941 й визволенні 1943 року села від гітлерівців (вста­нов­лено 1957 року) та обе­ліск Слави у пам’ять про односельців, які загинули на фронтах Другої світової війни (від­кри­то 1968 року). 1962 року сільські комуністи перебудували під середню школу місцеву Свято-Миколаївську церк­ву.

Будище - невеликий населений пункт, що розташований се­ред лісів на кордоні з Носівським районом за 25 км на північний схід від Козельця. Назва села пов’язана безпосередньо з його виникненням. Топонімічні назви Буда, Будище до­­­сить поширені в Україні. Починаючи з XVI ст. у лісах України для добування з деревини по­та­шу, деревного вугілля, смоли, дьогтю будували спеціальні споруди, що звалися буда. Най­і­мо­вір­ні­ше, що він зас­но­ва­ний у другій половині ХVІ ст., разом з Димеркою і Кіптями. Під час виз­­вольної війни 1648-1654 років село стало військовим. Буди, Будища – це історія українського лісового промислу, гори попелу та майдани у лісах. Із уведенням поділу українських земель на волості, Бу­ди­ще було віднесене до Чемерської во­лос­ті, у складі якої воно пе­ре­бувало до ліквідації волосного устрою в 1923 р. З фронтів війни не повернулися 89 жителів села. 1951 року було лік­­­­відовано і сільську раду. На початку 1960-х років закрили сільську церкву, а під час Гор­ба­човської перебудови по­чаткову школу та біб­ліо­те­ку.

Гладке розташоване серед осушених бо­літ і полів за три кілометри на схід від автотраси Київ-Нові Яриловичі і за 12 км на північний схід від Козельця. Сучасне село складається із власне Гладкого і приєднаного до нього у середині 1990-х років с.Сморшки. Хутірське поселення при озері Гало (нині болотні масиви) виникло на початку ХVІІ ст. Його зас­новниками були Михайло і Туз Гладкі, які вперше згадані у ревізії 1602 року як шляхтичі, що про­­живали в остерському замку. За часів Богдана Хмельницького хутір став «войсковим», а самі Гладкі - козаками. Церкви у селі не було, тому жителі ходили до храму у сусіднє с.Сморшки. В 1956 році на могилі загиблих воїнів-виз­во­ли­те­лів жи­телі села встановили обеліск. З фронтів війни не повернулися додому 65 жи­те­лів Гладкого. У пам’ять про загиблих односельців у 1968 році у центрі села споруджено обеліск, на якому ви­кар­бувано імена 131 земляка із сіл Гладке та Сморш­ки.

Лемеші – центр старостинського округу, якому підпорядковані села Боярівка, Горбачі, Пісоцьке, Ша­пі­хи, Шолойки, Шуляки. Розташоване на південно-західній окраїні осушеного болота Калита-Гало оба­біч автошляху Київ-Нові Яриловичі за 9 км на північ від центру громади.

Давній козацький хутір Лемеші заселили, очевидно, ще у XVI столітті люди, які при­бу­ли з Волині чи Поділля. Засновником був якийсь Леміш. Першу письмову згадку про Лемешівсь­кий ху­тір датовано 1666 р., коли у ма­теріалах московської ревізії було записано од­ного плат­ни­ка по­дат­ків до царської казни – Фе­дора Вешняка. Багато храмів поставили Розумовські. Уже у 1760 р. коштом братів Розумовських над мо­­ги­лою батька постала велика кам’яна Трьох­святительська церква з триярусною дзвіницею, кот­ра ор­га­нічно вписалася у навколишній пей­заж. Вона збудована талановитим архітек­то­ром І.Г.Гри­го­ро­ви­чем-Барським. Лемешівський земської школи бу­ди­нок одноповерховий, мурований з червоної цег­ли, з дво­колонним із монолітного залізо­бе­то­ну ган­ком та великими шестикутної форми пор­талом і вік­на­ми. Па­м’ят­ка – це один з кращих зразків ар­хітектури українського народного стилю по­чат­ку XX ст. на Чернігівщині. Наприкінці листопада 2009 р. сесія Козелецької районної ради прий­няла рішення про створення в будинку музея-садиби ро­дини Розумовських. 1936 р. до Лемешів були приєднані хутори Бабарики та Мойсеїв (Мойсея Савенка).

Боярівка - невеликий хутірець, розташований серед по­лів посередині між селами Лемеші та Ли­­холітки за 9 км від Козельця. До 1963 року він носив назву Бабарики, але після об’єднання Козельцького і Остерського ра­йо­­нів виникла ситуація, коли в одному районі два населені пункти мали однакову назву. Тому й бу­­ло вирішено перейменувати менші за розміром Бабарики. Селу дали назву Боярівка за най­ма­со­ві­­шим сільським прізвищем - Боярко. Хоча й сьогодні сільчани та мешканці навколишніх сіл на­зи­ва­­ють його за звичкою Бабарички, бо засновником був рід Бабарик

Горбачі – невелике село, що розташувалося серед лісових ма­си­вів за 15 км на північний захід від центру громади. Точна дата заснування Горбачів невідома. Найімовірніше, перший хутір виник тут близько 1680 року. Можливо, пер­шопоселенцем був мешканець Євминки Кирило Горбачов (він записаний як власник пари волів у тому ж переписі 1666 року), який, утомившись від міжусобиць доби Руїни та татарських набігів, пе­реселився з родиною на ці лісові землі. Не виключено, що засновниками села могли стати бур­містр Остра 1664 р. Петро Горбаченко або козак Чернігівського полку Прокіп Горбаченко, який за­несений до реєстру 1649 року. В останньому випадку часом заснування села слід вважати першу по­ловину 1650-х років. Безумовно, що Горбачі - родове село боярсько-козацького роду Горбачів, які складали ос­нов­ну масу населення. Під час радянсько-німецької війни на фронтах загинули 25 жителів села, але сам населений пункт та мешканці не постраждали.

Пісоцьке розташоване посеред осу­ше­но­го болота Калита-Гало за 1 км на схід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 12 км на північ від Козельця. Уперше в історичних документах нинішнє село згадане під час перепису московитами Лі­во­бе­режної України в 1666 р. як Пісоцького хутір. Враховуючи історичну традицію при наданні назв на­селеним пунктам у нашому краї, хутір заклав чоловік на прізвище Пісоцький. А можливо зас­нов­ником хутора був підкоморій шляхтич Пісочинський, який з’явився у наших краях наприкінці XVI століття, отримавши королівський декрет на с.Виповзів. Якби там не було, але за часів Хмельниччини хутір існував як «войсковое» поселення. Церкви у селі ніколи не було. Його жителі були приписані до приходу Кіптівської Димит­рівсь­кої церкви.

Село Шапіхи розташоване серед Гор­ба­чівсь­ких лісових масивів за 4 км на захід від автомагістралі Київ-Нові Яриловичі та за 15 км на пів­нічний захід від селища Козелець. Перший спогад про село (а тоді воно називалося хутір Шапіхіна) зафіксували архіви 1666 року. Тоді на хуторі, заснованому, очевидно, Василем Шапіхиним опісля відомих іс­торичних подій 1648-1654 років. Відомо з архівів і те, що у XVIII столітті село мало певний економічний і соціальний роз­ви­ток, населяли його козаки і посполиті.

Шолойки розташовані на межі мі­ша­но­го лісу за 2 км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 11 км на північний захід від Козельця. Хутір заснований ко­заць­кою родиною Шолойків. Це пріз­­вище вперше виявлене у гра­­моті 1711 року в с. Шу­ля­ки.

Шуляки – невелике село у складі Лемешівського старостинського округу, розташоване за 2 км на захід від автотраси Київ-Нові Яриловичі та за 14 км на північний захід від Козельця.

Хутір було засновано родиною Шуляків не пізніше початку XVII століття. Він входить до чис­ла тих 15 сіл нашого району, котрі заселили вихідці з Волині. У реєстрі Козелецької сотні 1649 року записано козака Олешка Шуляченка, а у переписі 1666 року – посполитого Василя Шуляка, який жив у с.Кіпті. Прізвище Шуляк пішло від птаха шуліки, який має коричневе оперення. Не обійшов стороною село і голодомор 1932-1933 років, померли 60 жи­телів.

Пилятин (до 1947 року – Берків) - невелике село, розташоване серед лісів на правому березі річки Остер, обабіч автошляху Козелець–Носівка за 20 кілометрів на північний схід від Козельця. Українські археологи О.О.­Поп­ко (відкрив поселення Пилятин-І), Є.О.Симонович (відкрила поселення Пилятин- ІІ), С.С.­Бе­ре­зансь­ка, П.М.Третяков, О.В.Шекун виявили та дослідили тут 2 поселення того часу, розташовані за 1-1,5 кілометри на південний схід від сучасного Пилятина. Назва хутора Берків пішла від імені першого поселенця Берка. Уперше в історичних документах Берків згаданий під час проведеного московитами пе­ре­пи­су 1666 р. На той час це був один з найбільших на теренах сучасної Козелеччини населених пунк­тів, де існувала власна церква. У 1857 році в селі замість старої було побудовано дерев’яну Свято-Воздвиженську церкву, зни­щену під час наступу радянських військ у вересні 1943 р. З початком Другої світової війни трохи більше 200 жителів села пішли на фронт. 172 з них не повернувся додому. За час окупації загинув 21 мирний мешканець Пилятина. У пам'ять про за­гиблих односельців у 1975 році у селі встановлено обеліск Слави. З 11 вересня 1941 року до 19 вересня 1943 року Берків було окуповано німецько-фа­шистсь­ки­ми військами.

Озерне (до 1937 року - Святе) – мале село, розташоване серед полів за три км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 19 км на південний захід від центральної садиби громади – селища Козелець. На переконання місцевих жителів село засноване 350-400 років тому. Це по­­милкова оцін­ка. Люди тут жили завжди - сотні, тисячі років тому назад. Місцевість тут особлива. Від падіння давнього метеориту серед чистого поля утворився ряд озер-кругів з великою глибиною. Це Святе озеро (в центрі села), озеро Почаїв, Стибин і кілька мен­ших озер (нині боліт). Язичницьке село зі втраченою давньою назвою стало іменуватися Свя­тим. У 1957 році зголосились на нейтральну назву села - Озерне. У 1782 році було збудовано церкву св. апостолів Петра і Павла. 22 жовт­ня 1910 року за священника Микити Красновського в с.Святе було освячено перебудований храм св. апостолів Петра і Павла. На початку квітня 1905 р. у селі було відкрито фельдшерську амбулаторію. 1906 р. за рішенням повітового земства, затвердженого чернігівським губернатором, у Свя­то­му було відкрито земську бібліотеку, котра, проте, запрацювала лише з наступного року. Створений насильно колгосп назвали "Перемога". 1937 року зруйнували церкву. У 1960 році на місці церкви збу­ду­ва­ли бу­динок куль­тури з приміщеннями для бібліотеки та правління колгоспу. Війна забрала життя 134 односельців.

А на хра­мове свято св.апостолів Петра і Павла 2009 ро­ку Патріархом Київським і всієї Ук­ра­ї­ни-Ру­си Філаретом у селі бу­ло освячено нову сільську церкву.

Лихолітки – середніх розмірів село, розташоване на межі Старських боліт та невеликих лісів обабіч автошляху Козелець-Носівка-Ніжин відразу за північно-східною околицею центру громади – селища Козелець. З південного сходу протікала річка Карашня, яка, за переказами, була судноплавною і впадала у р.Остер. Один з лісових масивів називався Конторщина, бо в ньому, за місцевою ле­ген­дою, знаходилась контора купців, які на суднах по річці перевозили різні товари. Інший ліс, те ж за місцевою легендою, називався Рим, бо там була контора купця Римського, вихідця з Польщі. Хо­ча очевидно назву урочищу дали ще сіверські племена, які у ранньослов’янські часи пере­се­ли­ли­ся у наш край з Дунаю. Коли засноване село, точно не відомо. Проте до реєстру Козедецької сотні 1649 року за­не­се­ні іме­на козаків Богдана та Пилипа Лихолітченків. У тому ж реєстрі носівським сотником за­пи­са­но шлях­тича Лавріна Антоновича Лихолітського. На думку кандидата історичних наук, дос­лід­ни­ка ко­зацьких родоводів В.В.Кривошеї, саме Пилип Лихолітченко був можливим засновником ху­то­ра на місці сучасних Лихоліток у середині XVII cт. Відомо, що до перепису 1666 р. Лихолітки не потрапили. У 1912 році, після Столипінської реформи, яка дозволяла селянам виходити з общини і селитися окремо, виникли хутори Слобідка, Колесниківка, Журавлівка, Вербівка. Усі вони були примусово зселені радянським режимом у 1939 р. За роки війни на фронт бу­ло мобілізовано 185 лихолітчан, з них загинули 103 (55,66%), у т.ч. учасник Сталінградської битви, кавалер двох орденів Чер­во­но­го Прапора та ордена Чер­воної зірки, командир 29 гв. стрі­лець­кого полку полковник Микола Олек­санд­ро­вич Гламазда (1900, с.Лихолітки-02.08.1945, м.Люблін, Польща). З 11 вересня 1941 до 20 вересня 1943 року село було оку­по­ване фашистами. У післявоєнний час великих успіхів при відгодівлі свиней до­сягла Євдокія Андріївна Жу­ра­вель (15.08.1922, с.Ли­хо­літ­ки-26.09.1979, там же). За важку працю Є.А.Жу­ра­вель була нагороджена ор­де­на­ми Леніна та «Знак По­ша­ни».

Лише за часів незалежної України, 1997 року, в пе­ре­бу­до­ва­ному приміщенні колишнього рад­­госпного дитсадка було ос­вя­чено першу в історії села Свято-Воскресенську церкву. Її пер­шим і на сьогодні незмінним настоятелем став ко­лишн­ій воїн-афганець ієрей В’ячеслав (Ар­тюх), уродженець сел.Козелець. На початку 1990-х ро­­­­ків було відновлено Ли­хо­літсь­­ку сільську раду. На зем­лях ряду сіл району бу­ло створено Чернігівську фі­лію пле­мін­но­го заводу «Агро-ре­гі­он» з цент­раль­ною садибою у Лихо­літ­ках. Того ж 2008 ро­ку відкрито для маленьких ли­холітчан но­ве при­мі­щен­ня дитячого садка.

Данівка - велике село, що розташоване у заплаві тихої річки Остер. Данівському старостинському округу підпорядковане також і село Кур­гансь­ке. Біля південно-східної околиці села бере початок р. Трубіж. Перші поселення людини на цих землях з’явилися ще за часів пізнього неоліту. Поселення Данівський міст було заселене і за часів Київської Руси (Х-ХIII ст.). Слово Дановка, як спочатку називався на­се­ле­ний пункт, пе­рек­ла­да­єть­ся з польської «подарунок», тобто ці землі власнику села подарували. На користь цієї вер­сії говорить той факт, що у реєстрі Чернігівського полку за 1649 рік записаний ко­зак Лаврін Даниць­кий, тобто вихідець з Дановки. У селі була збудована Воскре­сенсь­ка церква, що згадана під час ревізії церков Козелецької протопопії 1746 року. Більша час­ти­на сільських земель належала розташованому поряд Свято-Георгієвському монастиреві. 1851 року тут збудовали нове дерев’яне приміщення Воскресенської церкви, що простояло до 1930-х років, коли бу­ло знищене разом з церковним цвинтарем. 1919 року був створений сільський червоний партизанський загін. У середині 1930-х років зруйновали церкву. Після війни на тому місці, де вона стояла, збу­дували меморіальний комплекс на честь загиблих у Великій Вітчизняній війні односельців. 20 вересня 1943 року Данівка була звільнена від німців. Закінчилася війна, але не повернулися 237 данівців. За часів незалежної України у селі було збудоване сучасне шкільне приміщення. 2000 року кол­­госп ім.Леніна реор­га­ні­зу­вали у колективне підприємство. Наступна реорганізація від­бу­ла­ся на­прикінці 2006 року, коли за нового керівника господарства Василя Михайловича Єрмолка на ба­зі КП ім.Леніна утворилося товариство з обмеженою відповідальністю «Данівське».

Духовну розраду данівці знаходять у по­бу­дованій на початку XXI ст. новій церкві.

Курганське – невелике село, котре розташоване серед боліт, час­ти­на з яких осушені, на березі р.Трубіж за 12 км на південний схід від селища Козелець. В урочищі Курган археологи ви­я­ви­ли по­селення залізного віку. У документах 1636 р. згадано ім’я Григорія Гавриловича Курганського, цехмістра теслярського цеху Козельця. Згід­но перепису 1666 р., у сусідньому с. Данівка жив Левко Курганський, тобто переселенець з Кур­ганського. За даними Рум’янцевського перепису 1766 р. селом Курганське володів київський полковий оса­вул Микола Савенко. Поряд знаходився козацький хутір Курганський. Проживала на хуторі й не­велика група посполитих, які були підданими родини Дараганів.

Село Булахів - центр однойменного старостинського округу, розташований за 12 км на південний за­­хід від Козельця.

Можна припустити, що поселення в урочищі Броди існувало уже за часів Київської Руси.   Його першопоселенцями, ймовірно, були люди східного генотипу, у т.ч. й на прізвище Булах. Одним з таких поселень і був древ­­­ній Сколов, що знаходився на місці сучасного Булахова. Сучасну назву село дістало від імені багатого першопоселенця скловара-гутника Булаха, ви­хід­ця з Волині, який переселився на Лівобережжя України. І згодом, поруч із древ­нім Сколовим хутором, що отримав свою назву від озера, що мало фор­му декількох об’єд­на­них вод­них кругів - колів (нині це озеро зветься Колов), виникло нове по­се­лення - Булахова хутір. Священиком сільської церкви Успіння Пресвятої Богородиці був о.Олександр (Волевач). Генерал-майор Олек­сій Соболевський (1821-31.10.1901, с.Булахів), влас­ним коштом збудував у селі дерев’яну Свято-Успенську церк­ву, освячену 1875 року. В 1962 році церк­ву і цвинтар знищили, а на їх місці побудували приміщення Булахівської середньої школи (нині ЗОШ I-III ст.). Під час радянсько-німецької війни 453 жителів села мобілізували до Червоної армії. Закінчилася війна, але 211 булахівчан не повернулися додому з її доріг. У пам'ять про них у 1970 р. бу­ло споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, де увіковічені імена лише 167 з них. Ка­ва­лером ордена Червоної Зірки та 2 медалей «За бойові заслуги» повернувся додому учас­ник обо­ро­ни Севастополя Ілля Данилович Жучок. 1951 року в Булахові було відкрито дільничну лікарню, у якій працювали двоє лікарів.

Бригинці - невеличке село, центр однойменного старостинського округу, якому підпорядковані села Карасинівка, Кор­ні­їв, Мирне, Пізнє і Риків. Розташоване ліворуч від автошляху Козелець-Петровське-Бобровиця за 9 км на південь від Козельця. Перша назва села звучала як Брагинці, тобто населений пункт заснований вихідцями з м. Бра­гін (нині Гомельська обл., Білорусь). З часом пріз­ви­ще та населений пункт транс­фор­му­валися у Бригинці. Перша документальна згадка про село записана у матеріалах «Генерального следствия о ма­єт­ностях Киевского полка 1729-1730 гг.», де сказано, що за часів Б.Хмельницького хутір Бригинці був «войсковим».

З початком радянсько-німецької війни 85 жи­телів села були мобілізовані до Червоної ар­мії. 11 вересня 1941 року до села вступили ні­мецькі війська. 25 загиблих воїнів-визволителів по­­­хо­ва­ні у братській могилі біля ни­ніш­­нього при­­мі­щен­ня сільсь­кої ради, на якій бригинцівці в 1955 році спорудили над­гробок. З доріг війни не повернулися додому 44 жи­телі Бригинців. Після приєднання до Бригинців у піс­ля­во­єн­ний час сусідніх колгоспів - Корніївського «2 п’я­­ти­­­річка» та Риківського ім.Сталіна, а потім і Ка­расинівського «За більшовицькі темпи» - ут­во­­ри­ло­­ся велике господарство, що отримало наз­­ву «Зоря комунізму». В 1970-ті роки було ліквідовано Карасинівську сільську раду, а села Карасинівку і Мирне при­­­­єднано до Бригинцівської сільради.

Карасинівка – мале село, що розташоване поруч з Тру­бізь­ким болотом за 12 км на південь від центру громади та за 3 км від автошляху Козелець-Пет­ровсь­ке-Бобровиця. Перша письмова згадка про село датується 1666 роком. Назва села походить, за місцевою версією, від слова «карасі». За народними переказами назва Карасинівка походить від слова «карасири». Так називали не тільки гвардійців ро­сійських імператорів, але й жовнірів польських королів. У 1837 році в Карасинівці розпочалося будівництво нової церк­ви, а закрили її у 1933 році. Під час Другої світової війни 99 карасинівців полягли на полях битв. 5 серпня 2002 року в відбудованому храмі відбулося архі­є­рейсь­ке богослужіння.

Корніїв – невелике село, котре розташоване поруч з бо­лот­ним масивом Помоклі (інша назва Пасіччя) за 1 км праворуч від автошляху Козелець-Петровське-Боб­ровиця.

Корніїв - один з тих хуторів, що отримав свою назву від імені власника. У ма­теріалах пе­ре­пи­­су 1666 року записано остерського міщанина Олешка Корнієва та посполитого з Данівки Мико­лу Корняничина. Отже, можна зробити висновок, що хутір Корніїв було засновано ра­ніше 1666 р. У XVII-XVIII століттях Корніїв часто зга­ду­вався у численних купчих грамотах, що до сьо­­год­­ні збереглися в архівах. Про втрати корніївців у роки Другої світової війни у звіті сільської ради, датованому  1947 роком, було записано: «вивезено до Німеччини 21 жителя, загинуло 12 жителів, спалено 195 дворів.

Мирне (до 1965 р. Святеньке) – невелике село у складі Бригинцівського старостинського округу, розташоване за 10 км на південь від Козельця. Хто заснував село Святеньке, точно вже тепер ніхто не знає, але за переказами, це було ко­заць­ке затишне село, котре з усіх сторін оточували ліс та ставки. Першим поселенцям ця місцина зда­лася святою, тому і назвали село Святеньким. Друга світова війна забрала більше 50-ти жителів села. 1965 року село Святеньке було перейменоване на Мирне.

Пізнє – невелике село, що розташоване на східній межі бо­лотного масиву Помоклі (Пасіччя) за 12 км на південний захід від селища Козелець. Можна констатувати, що хутору Пізнє нема у Рум’янцевському переписі 1766 року. Уперше він згаданий в ревізії 1787 року під назвою хутір Познинський. На той час там проживали 2 ко­заць­кі сім’ї, які складалися з 8 ревізьких (чоловічих) душ, тобто усього було близько 20 жителів. Ко­зацький хутір виник у другій половині XVIII століття, хоча землі навколо Козельця були у при­ват­ній власності, ще з XVI століття.

Риків – невелике село, розташоване серед полів за 1 км від автошляху Козелець-Петровське-Бобровиця та за 8 км на південь від центру громади. За місцевою легендою, місцевість, де виникло село Риків, називалась «місце, де ричали зві­рі». Уперше село Риків згадане у Ру­м’янцевському переписі 1766 року. За часів окупації села у 1941-1943 роках 20 осіб було вивезено до Німеччини, за­­гинули 3 мирні жителі, спалено 41 хату.

Село Бобруйки - центр однойменного старостинського округу, розташований 2 км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 8 км на південний захід від Козельця. Перше поселення людини у центрі сучасних Бобруйок існувало, вірогідно, за часів Київської Ру­си. 2001 року, риючи котлован під майбутню церкву Різдва Христового, будівельники знайшли кур­ганний могильник тих часів. Сучасна історія села розпочалася з кінця XV - початку XVI ст., коли тут родинами Бобруйків та Горячків, вихідцями з Білорусі, було закладено хутір. За Рум’янцевським переписом 1766 року, в Боб­­руйках була церква Різдва Богородиці зі старою дзвіницею, при якій працювала школа, де дяк нав­­чав грамоті козацьких дітей. 1920 року на базі колиш­ньої цер­ков­но­при­ходської бу­ло відкрито почат­кову школу.  

1935 року було закрито сільську церкву Різдва Богородиці.

1977 року було збудовано сучасне дво­по­вер­хове приміщення Бобруйківської школи. У 2002 році  замість дерев’яної збудували муровану церкву Різдва Богородиці, освячену 19 вересня то­­го ж ро­ку. Було відреставровано сільську раду, ка­пі­тально відремонтовано приміщення сільського ФАПу.

Білейки - невелике село, центр відповідного старостинського округу, якому підпорядковані села Кривицьке, Новики, Опеньки, Тарасів та Шами, розташоване за 3 км на північний захід від центру громади.

Село було засноване у другій половині XVII ст. вихідцями з сусіднього Тарасова. Саме від прізвищ тарасівських чу­ма­ків Єрофія Білейченка, Івана, Кузьми та Чишки Білейків, які переселилися після 1666 року ближ­че до Козельця, і походить назва сучасного села. Рід Білейків – це збідніла гілка боярського ро­ду Біликів. 1718 р. гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський своїм універсалом передав с.Бі­лей­ки у власність Козелецького магістрату. На початку 1930-х років було утворено колгосп ім.Маленкова. Із фронтів війни додому не повернувся 21 житель Білейок. В 1957 році після змін у керівництві СРСР Білейківський колгосп змінив назву з ім.Ма­лен­ко­ва на ім.Чапаєва. Уже за часів незалежної України у Білейках було споруджено двоповерхове приміщення су­час­ної загальноосвітньої школи (1993).

Кривицьке – невеличке село у складі Білейківського старостинського округу на правому березі р. Остер, роз­ташоване за 1 км ліворуч від автошляху Київ-Нові Яриловичі та західної околиці Козельця. В урочищі Балаган поряд із селом археологами була виявлена найстаріша на території громади неолітична стоянка людей (V тис. до Р.Х.). На жаль, вона безповоротно втрачена, а вірніше зни­ще­на при будівництві об’їзної дороги навколо Козельця у 1983-1984 роках. Село вперше згадане у матеріалах Рум’янцевського перепису 1766 р. Воно склалося як ро­до­вий хутір козацької родини Кривицьких. За даними ревізії 1781 р., тут проживала 21 ревізька (чо­ло­віча) душа, тобто близько 40 жителів. Сьогодні Кривицьке типове дачне село, у якому збу­ду­вали свої будинки багато ко­зельчан.

Новики – невелике село, вперше згадане в переписі 1666 року як Но­ви­ков хутір. У тому ж переписі в Козельці записано міщанина Кузьму Новиця. Швидше за все це пріз­вище звучало як Новик. У «Вікіпедії» сказано, що село засноване у 1632 році. Документально це не підтверджено, хоча можливо, що село виникло і раніше. Проте пер­ша письмова згадка датована 1666 роком. Село визначалося як військове (козацьке). 

Назву села Опеньки дала родина Опеньків. Очевидно, їх назвали так через те, що поселилися вкупі, як опень­­ки. На кожному з трьох сільських кутків селилися представники од­но­го з родів: на Прибитьківщині – Прибитьки, на Чернеччині – Лози, на Хутлянщині – Опеньки. У цент­рі села й сьогодні є ставок, біля якого на свята влаш­то­ву­ва­ли­ся гуляння. Село з трьох сторін ото­чене лісами, що звуться Качанівщина, Шовкунівщина, Ма­ка­ров­щина. Перша письмова звістка про село у реєстрі 1729 р., де ска­зано про 3 двори в Опень­ках, що були придбані за гро­ші, на­лежали Козелецькому Свя­то-Георгіївському мо­нас­ти­рю. Колгосп, котрий назвали «Жовтнева революція», ство­ри­ли в 1929 р. 2007 року в Опеньках було створено релігійну громаду Української Православної Церкви Ки­ївського Патріархату. Під церкву місцева влада передала приміщення закритого клубу.  

Село Тарасів свою назву отримало від імені першого поселення на ім’я Тарас. За переказами тарасівців, у ті часи в урочищі Білоусівка була церква, що провалилася під зем­лю, утворивши над собою озеро. Найвірогідніше, що сучасне село виникло між 1636 (рік останньої польської люстрації на­шо­го краю, де Тарасів не згадано) та 1648 роком. В 1837 році дво­ря­ни­н Горюнович (Гранович) збудував тут великий, кра­си­вий будинок на пагорбі, у якому з дореволюційних часів і до початку 1990-х років розміщувалася сільсь­ка школа. Значні негативні зміни приніс у село 1930 рік, коли було створено колгосп «Червоний па­хар». З початком Другої світової війни 128 жителів села було мобілізовано до Червоної армії. 19 вересня 1943 року Тарасів було звільнено воїнами 280 стрілецької дивізії. Усього з війни не повернулися 59 жителів села. Під час укрупнення колгоспів у 1951 р. тарасівський «Червоний пахар» було приєднано до Бі­лейківської артілі ім.Маленкова, а Тарасівську сільську раду, відповідно, до Білейківської.

Шами – невелике село, розташоване на правому березі р.Остер. На місці поселення Саги-1 були відкриті й досліджені культурні археологічні шари бронзового (II тис. до Р.Х.) та залізного (VII-III ст. до Р.Х.) віку, а також городище часів Київської Руси (X-XIII ст.), площею близько 3 га. Засновниками нинішнього села, як видно з його назви був козелецький козацький рід Шамів. Уперше село, як козацький хутір, згадане у документах Рум’янцевського перепису 1766 року. Шами були авторитетною козацькою родиною. В 1900 році головою Козелецького волосного суду обрали козака з х.Шами С.Шама.