Козелець – древній населений пункт, історія якого сягає глибин іс­то­рич­них ча­сів

Що ж означає назва Козелець? Існує кілька версій походжень назви селища. За однією з версій, назву Козелець дав поселенню Ве­ликий литовський князь Ольгерд Гедимінович під час своїх походів проти татар у 1358-1363 роках. Упродовж багатьох поколінь переповідалася історія, у якій сказано, що, проїжджаючи у ті ча­си нашим краєм, він замилувався чудовими жовтими квітами, які вкривали берег Остерки бі­ля не­ве­ли­кого сільця на правому березі річки.

Згідно іншої версії, назва селища пішла від давньоруського слова «козелес» - «ко­зя­­чий ліс». Тобто поселення виникло серед темного (густого) лісу, де водилося багато ди­ких кіз. Вона підтверджена у назві лісового урочища, розташованого на схід від нинішнього рай­цент­ру - Чернещина, тобто чорний (темний) ліс.

Ще одна версія про по­ходження назви Ко­­зелець пішла від давнього сіверського тотемного прізвища Ко­зел.

Існує кілька версій визначення часу заснування населеного пункту, що хронологічно охоплюють проміжок від XI до XVII ст.  Козелець було засновано як місто з влас­­ною соборною церквою у першій половині XII ст., хоча у відомих нині давньоруських лі­то­пи­сах про це нічого не сказано.

Перше постійне по­селення у цій місцевості з’явилося 1239 року після розорен­ня монголо-татарським темником Мен­гу-ханом Остерського городка. Жителі останнього ма­со­во втікали у навколишні глухі місця.

Перша письмова згадка про Козелець записана під 1503 роком.

^{Печатка Козелецького магістрату. 1698 рік}

А вже від початку XVII ст. Козелець – це місто, яке з кожним роком відігравало все біль­шу роль в історії

Із початком визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в Козельці була створена од­­нойменна сотня у складі Переяславського, а з 1654 р. - Київського полку.

У жовтні 1656 року Козелець став самоврядним містом. Універсалом гетьмана Богдана Хмель­­­­­­­ницького йому був наданий Магдебурзький привілей.

З 14 по 16 квітня 1662 року у Козельці відбувалася козацька рада, на якій обирався гетьман Лі­­­­вобережної України. Козелець – це гетьманська столиця Сомка.

XVIII століття – золотий час історії Козельця. Розквіт міста у ті часи був пов'язаний з ро­­диною Розумовських.

1752 р. у Козельці було відкрито першу міську лікарню.

Упродовж першої половини XIX століття у Козельці продовжували розвиватися ремесла. Зрос­ла кількість майстерень, частина з яких спочатку перетворилася на мануфактури, а згодом – на заводи. Напередодні реформ 1860-х років у місті працювали 5 цегельних заводів, завод з ви­роб­ництва сальних свічок та тютюнова фабрика.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Козельці проживали 5160 осіб.

1927 року у селищі збудовано електростанцію.

З 9 вересня 1941 р. по 20 вересня 1943 року Козелець перебував під окупацією німецько-фашистських загарбників.

У 1950 р. у селищі функціонували початкова, неповна се­ред­ня, середня та середня вечірня школи, у яких навчалися близько 1200 учнів з Козельця та навко­лишніх сіл і викладали 65 учителів. Крім того, у зооветеринарному технікумі на зоотехніків та вет­фельдшерів навчалися 210 студентів.

1985 року було збудоване нове триповерхове приміщення Козелецької середньої школи №3. А у 1996 році у Козельці з’явився перший навчальний заклад нового типу – гімназія №1.

Центрами культурного жит­тя району стали районний Будинок культури (побудо­ва­ний 1958 ро­ку), центральна біб­ліотека ЦБС (з 1958 р. зна­хо­диться у приміщенні Бу­дин­ку полкової кан­це­ля­рії Київсь­кого полку), музей історії ткацт­ва Чернігівщини (засно­ва­ний 1988 р.) та дитяча му­зична шко­ла (заснована 1966 року, знаходиться у Будинку со­тенної канцелярії Козелець­кої сотні).

Історія сіл Козелецької селищної ради

Берлозівський старостинський округ

Білейківський старостинський округ

Бобруйківський старостинський округ

Бригинцівський старостинський округ

Булахівський старостинський округ

Данівський старостинський округ

Лемешівський старостинський округ

Лихолітський старостинський округ

Озерненський старостинський округ

Омелянівський старостинський округ

Патютинський старостинський округ

Пилятинський старостинський округ

Скрипчинський старостинський округ

Стависький старостинський округ

село Мостище

село Нічогівка

село Савин

села Олексіївщина, Закревське, Жеребецьке, Тополі, Гарбузин та Єрків

села Сираї, Карпоки, Сокирин

Село Скрипчин розташоване серед полів та не­ве­ли­ких лісосмуг, південніше автошляху Козелець-Остер за 7 км на захід від Козельця. Власне, Скрипчин у нинішніх межах, був штучно створений 1957 року із сіл Скрипчин, Жадь­ки та Попенки, у кожного з яких окрема історія. Село виникло, очевидно, у середині XVII ст. Його засновником був козак на прізвище Скрип­ка. Можливо, це козак Яцько Скрипка, який був записаний до реєстру 1649 р., у складі Ко­зе­лець­кої сотні Переясловського полку. Перша назва, що підтверджена документально - Скрипкин ху­тір, що згодом трансформувалась у Скрипчин.  В 1939 ро­ці його мешканців було переселено в інші населені пункти, а будівлі зрівняно з зем­лею. Вершковські збудували у селі будинок, який існував до початку 1970-х років. За радянських ча­сів у ньому розташовувалась Скрипчинська початкова школа. 1923 року Скрипчинську сільраду, до якої увійшли села Скрипчин, Жадьки та Пушкарі було перепідпорядковано з Остерського до Козелецького району. Під час Другої світової війни на різ­них фронтах воювали 105 жителів села (без жадь­­ків­ців), 36 з яких не повернулися .

Село Жадьки виникло у першій половині XVIII ст. на вільних землях, поряд зі Скрипчином. Першим жи­телем був козак Остерської сотні на прізвище Жадько. 1924 року в Жадьках було організовано ко­муну «Чер­воний сад» на чолі з Ларіоном Сви­ри­до­ви­чем Пенсь­ким. З початком Другої світової війни 106 жи­те­лів Жадьків було мобілізовано на фронт. У бо­йо­вих діях загинуло 43. 1972 року у пам’ять про 136 воїнів із сіл Скрип­чин, Жадьки та Пушкарі у сільському пар­ку встановлено обеліск.

Хутір Попенки виник у середині XVIII століття, коли у цій місцевості 320 десятин землі були надані у влас­ність виходцю із Курляндії (нині територія Естонії), капітану Адольфу Карловичу Бірону, який хоч і не жив тут, але заклав двір для проживання кріпаків. Упродовж тривалого часу цей двір за­­лишався на хуторі єдиним. 1923 року хутір було віднесено до Старогородської сільської ради Остерського повіту. Та­ке адміністративно-територіальне підпорядкування хутора зберігалося до 1957 року.

1957 року під час чергової хрущовської реформи села Скрипчин, Жадьки та хутір По­пен­ки були об’єднані в один населений пункт – село Скрипчин. 1 вересня 1969 року відчинила двері для учнів збудована на території Жадьків за кошти міс­це­вого колгоспу Скрипчинська восьмирічна школа.

Пушкарі – невелике село, що розташувалося на лівому бе­ре­зі р.Остер за 3 км на північ від автошляху Козелець-Остер та за 7 км на захід від Козельця. Назва села пішла від професії артилериста, яких за козацької доби називали пушкарами. Хо­ча місцеві старожили завжди стверджували, що назву селу дало розташоване поруч болото, ос­кіль­ки слово «Пушкарі» переводиться як низинна, болотиста місцевість. Перша документальна згадка про село датована 1666 р. 1923 року Пушкарі були віднесені до Скрипчинської сільської ради.

Омелянів – середніх розмірів село, центр старостинського округу, котрому підпорядковані села Ка­ли­тянсь­ке та Привітне. Розташоване на межі болота Слуків за 1 км на схід від автошляху Київ-Нові Яри­ло­вичі та за 20 км на південь від центру громади – селища Козелець. Перша письмова згадка про хутір Омелянів записана у польській люстрації (переписі) 1628 ро­ку. 1741 р. було надано дозвіл на побудову Омелянівської церкви святого пророка Іл­­лі. 1965 року було збудоване нове шкільне приміщення.

Засновником села Полуянів над берегом Слукова був, очевидно, якийсь першопоселенець з ос­терсь­ко­го боярського роду Полуяненків.. До реєстру Козелецької сотні 1649 року було записано козаків Григорія і Василя По­лу­я­нен­ків.

1977 року рішення Верховної Ради УРСР село Полуянів було приєднано до Омелянова. Ук­­руп­нений населений пункт став носити ос­тан­ню назву. Рішенням сесії Омелянівської сільської ра­ди від 12 червня 2001 року, офіційно вста­нов­ле­но свя­то «День села Омелянів», яке щорічно від­значається у першу неділю серпня.

Калитянське – невелике село, котре розташоване обабіч ав­то­шляху Київ-Нові Яриловичі за 18 км на південь від Козельця. У Вікіпедії подано, що поселення бу­ло засноване 1746 р. Хоча, ймовірно, що воно старіше. 1966 р. на території поштової станції з бу­динку дорожнього майстра виділявся металевий стержень з датою 1495 рік. Назва села походить від сусіднього села Калита Броварського району. Калитянське – це пош­то­ва станція на старому шляху – Московському поштовому тракті. Тут до сьогодні збереглися ста­ро­­винний будинок поштової станції з конюшнею. Коли було засноване Калитянське? Ясно, що до будівництва стратегічного Санкт-Пе­тер­бурзь­кого шосе, що закінчилося у 1861 році. Оскільки будівництво розпочалося 1840 р., то тут мог­ли жити будівельники дороги.

Привітне - наймолодше село Козелецької громади. Село не показане не лише на радянській топографічній карті 1931 року, а й не значиться у довіднику адміністративного поділу УРСР 1947 року. Вочевидь, село Привітне виникло у 1950-60-х роках.

Патюти – колись велике, а нині середніх розмірів село, центр старостинського округу, якому під­по­ряд­ко­вані села Будище і Гладке. Назва села пішла від прізвища першопоселення. Ним, ймовірно, був предок козака Кузьми Пой­тюти, ім’я якого занесене до реєстру Остерської сотні Київського полку, що був складений 1649 року. Населений пункт, ймо­вір­но, був заснований на рубежі XVI-XVII століть і, очевидно, не на пустому місці, а на древньому го­родищі. Адже на березі озера Ка­ли­та-Гало існувало поселення епохи бронзи.  За розповідями старожилів, село було засновано у середині XVII ст. Це знайшло своє під­твер­дження у першій письмовій згадці про село. Характерним для дореволюційних Патют було те, що село населяли козаки, хоча частина сільсь­ких земель належала дворянам Полетикам із сусіднього с.Будище. У 1903-1904 рр. на кошти місцевого населення та Козелецького повітового земства було від­кри­то початкову школу. Під час визвольних змагань 1917-1920 рр. у селі Патюти 8 разів змінювалася влада. 1932 року початкову школу було реорганізовано в семирічну. Під час Другої світової війни на фронтах воювали 350 жителів села, з яких 212 чоловік не повернулися додому. Про ці події сьогодні нагадують пам’ятний знак на честь воїнів, які по­ляг­ли при обороні 1941 й визволенні 1943 року села від гітлерівців (вста­нов­лено 1957 року) та обе­ліск Слави у пам’ять про односельців, які загинули на фронтах Другої світової війни (від­кри­то 1968 року). 1962 року сільські комуністи перебудували під середню школу місцеву Свято-Миколаївську церк­ву.

Будище - невеликий населений пункт, що розташований се­ред лісів на кордоні з Носівським районом за 25 км на північний схід від Козельця. Назва села пов’язана безпосередньо з його виникненням. Топонімічні назви Буда, Будище до­­­сить поширені в Україні. Починаючи з XVI ст. у лісах України для добування з деревини по­та­шу, деревного вугілля, смоли, дьогтю будували спеціальні споруди, що звалися буда. Най­і­мо­вір­ні­ше, що він зас­но­ва­ний у другій половині ХVІ ст., разом з Димеркою і Кіптями. Під час виз­­вольної війни 1648-1654 років село стало військовим. Буди, Будища – це історія українського лісового промислу, гори попелу та майдани у лісах. Із уведенням поділу українських земель на волості, Бу­ди­ще було віднесене до Чемерської во­лос­ті, у складі якої воно пе­ре­бувало до ліквідації волосного устрою в 1923 р. З фронтів війни не повернулися 89 жителів села. 1951 року було лік­­­­відовано і сільську раду. На початку 1960-х років закрили сільську церкву, а під час Гор­ба­човської перебудови по­чаткову школу та біб­ліо­те­ку.

Гладке розташоване серед осушених бо­літ і полів за три кілометри на схід від автотраси Київ-Нові Яриловичі і за 12 км на північний схід від Козельця. Сучасне село складається із власне Гладкого і приєднаного до нього у середині 1990-х років с.Сморшки. Хутірське поселення при озері Гало (нині болотні масиви) виникло на початку ХVІІ ст. Його зас­новниками були Михайло і Туз Гладкі, які вперше згадані у ревізії 1602 року як шляхтичі, що про­­живали в остерському замку. За часів Богдана Хмельницького хутір став «войсковим», а самі Гладкі - козаками. Церкви у селі не було, тому жителі ходили до храму у сусіднє с.Сморшки. В 1956 році на могилі загиблих воїнів-виз­во­ли­те­лів жи­телі села встановили обеліск. З фронтів війни не повернулися додому 65 жи­те­лів Гладкого. У пам’ять про загиблих односельців у 1968 році у центрі села споруджено обеліск, на якому ви­кар­бувано імена 131 земляка із сіл Гладке та Сморш­ки.

Лемеші – центр старостинського округу, якому підпорядковані села Боярівка, Горбачі, Пісоцьке, Ша­пі­хи, Шолойки, Шуляки. Розташоване на південно-західній окраїні осушеного болота Калита-Гало оба­біч автошляху Київ-Нові Яриловичі за 9 км на північ від центру громади.

Давній козацький хутір Лемеші заселили, очевидно, ще у XVI столітті люди, які при­бу­ли з Волині чи Поділля. Засновником був якийсь Леміш. Першу письмову згадку про Лемешівсь­кий ху­тір датовано 1666 р., коли у ма­теріалах московської ревізії було записано од­ного плат­ни­ка по­дат­ків до царської казни – Фе­дора Вешняка. Багато храмів поставили Розумовські. Уже у 1760 р. коштом братів Розумовських над мо­­ги­лою батька постала велика кам’яна Трьох­святительська церква з триярусною дзвіницею, кот­ра ор­га­нічно вписалася у навколишній пей­заж. Вона збудована талановитим архітек­то­ром І.Г.Гри­го­ро­ви­чем-Барським. Лемешівський земської школи бу­ди­нок одноповерховий, мурований з червоної цег­ли, з дво­колонним із монолітного залізо­бе­то­ну ган­ком та великими шестикутної форми пор­талом і вік­на­ми. Па­м’ят­ка – це один з кращих зразків ар­хітектури українського народного стилю по­чат­ку XX ст. на Чернігівщині. Наприкінці листопада 2009 р. сесія Козелецької районної ради прий­няла рішення про створення в будинку музея-садиби ро­дини Розумовських. 1936 р. до Лемешів були приєднані хутори Бабарики та Мойсеїв (Мойсея Савенка).

Боярівка - невеликий хутірець, розташований серед по­лів посередині між селами Лемеші та Ли­­холітки за 9 км від Козельця. До 1963 року він носив назву Бабарики, але після об’єднання Козельцького і Остерського ра­йо­­нів виникла ситуація, коли в одному районі два населені пункти мали однакову назву. Тому й бу­­ло вирішено перейменувати менші за розміром Бабарики. Селу дали назву Боярівка за най­ма­со­ві­­шим сільським прізвищем - Боярко. Хоча й сьогодні сільчани та мешканці навколишніх сіл на­зи­ва­­ють його за звичкою Бабарички, бо засновником був рід Бабарик

Горбачі – невелике село, що розташувалося серед лісових ма­си­вів за 15 км на північний захід від центру громади. Точна дата заснування Горбачів невідома. Найімовірніше, перший хутір виник тут близько 1680 року. Можливо, пер­шопоселенцем був мешканець Євминки Кирило Горбачов (він записаний як власник пари волів у тому ж переписі 1666 року), який, утомившись від міжусобиць доби Руїни та татарських набігів, пе­реселився з родиною на ці лісові землі. Не виключено, що засновниками села могли стати бур­містр Остра 1664 р. Петро Горбаченко або козак Чернігівського полку Прокіп Горбаченко, який за­несений до реєстру 1649 року. В останньому випадку часом заснування села слід вважати першу по­ловину 1650-х років. Безумовно, що Горбачі - родове село боярсько-козацького роду Горбачів, які складали ос­нов­ну масу населення. Під час радянсько-німецької війни на фронтах загинули 25 жителів села, але сам населений пункт та мешканці не постраждали.

Пісоцьке розташоване посеред осу­ше­но­го болота Калита-Гало за 1 км на схід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 12 км на північ від Козельця. Уперше в історичних документах нинішнє село згадане під час перепису московитами Лі­во­бе­режної України в 1666 р. як Пісоцького хутір. Враховуючи історичну традицію при наданні назв на­селеним пунктам у нашому краї, хутір заклав чоловік на прізвище Пісоцький. А можливо зас­нов­ником хутора був підкоморій шляхтич Пісочинський, який з’явився у наших краях наприкінці XVI століття, отримавши королівський декрет на с.Виповзів. Якби там не було, але за часів Хмельниччини хутір існував як «войсковое» поселення. Церкви у селі ніколи не було. Його жителі були приписані до приходу Кіптівської Димит­рівсь­кої церкви.

Село Шапіхи розташоване серед Гор­ба­чівсь­ких лісових масивів за 4 км на захід від автомагістралі Київ-Нові Яриловичі та за 15 км на пів­нічний захід від селища Козелець. Перший спогад про село (а тоді воно називалося хутір Шапіхіна) зафіксували архіви 1666 року. Тоді на хуторі, заснованому, очевидно, Василем Шапіхиним опісля відомих іс­торичних подій 1648-1654 років. Відомо з архівів і те, що у XVIII столітті село мало певний економічний і соціальний роз­ви­ток, населяли його козаки і посполиті.

Шолойки розташовані на межі мі­ша­но­го лісу за 2 км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 11 км на північний захід від Козельця. Хутір заснований ко­заць­кою родиною Шолойків. Це пріз­­вище вперше виявлене у гра­­моті 1711 року в с. Шу­ля­ки.

Шуляки – невелике село у складі Лемешівського старостинського округу, розташоване за 2 км на захід від автотраси Київ-Нові Яриловичі та за 14 км на північний захід від Козельця.

Хутір було засновано родиною Шуляків не пізніше початку XVII століття. Він входить до чис­ла тих 15 сіл нашого району, котрі заселили вихідці з Волині. У реєстрі Козелецької сотні 1649 року записано козака Олешка Шуляченка, а у переписі 1666 року – посполитого Василя Шуляка, який жив у с.Кіпті. Прізвище Шуляк пішло від птаха шуліки, який має коричневе оперення. Не обійшов стороною село і голодомор 1932-1933 років, померли 60 жи­телів.

Пилятин (до 1947 року – Берків) - невелике село, розташоване серед лісів на правому березі річки Остер, обабіч автошляху Козелець–Носівка за 20 кілометрів на північний схід від Козельця. Українські археологи О.О.­Поп­ко (відкрив поселення Пилятин-І), Є.О.Симонович (відкрила поселення Пилятин- ІІ), С.С.­Бе­ре­зансь­ка, П.М.Третяков, О.В.Шекун виявили та дослідили тут 2 поселення того часу, розташовані за 1-1,5 кілометри на південний схід від сучасного Пилятина. Назва хутора Берків пішла від імені першого поселенця Берка. Уперше в історичних документах Берків згаданий під час проведеного московитами пе­ре­пи­су 1666 р. На той час це був один з найбільших на теренах сучасної Козелеччини населених пунк­тів, де існувала власна церква. У 1857 році в селі замість старої було побудовано дерев’яну Свято-Воздвиженську церкву, зни­щену під час наступу радянських військ у вересні 1943 р. З початком Другої світової війни трохи більше 200 жителів села пішли на фронт. 172 з них не повернувся додому. За час окупації загинув 21 мирний мешканець Пилятина. У пам'ять про за­гиблих односельців у 1975 році у селі встановлено обеліск Слави. З 11 вересня 1941 року до 19 вересня 1943 року Берків було окуповано німецько-фа­шистсь­ки­ми військами.

Озерне (до 1937 року - Святе) – мале село, розташоване серед полів за три км на захід від автошляху Київ-Нові Яриловичі та за 19 км на південний захід від центральної садиби громади – селища Козелець. На переконання місцевих жителів село засноване 350-400 років тому. Це по­­милкова оцін­ка. Люди тут жили завжди - сотні, тисячі років тому назад. Місцевість тут особлива. Від падіння давнього метеориту серед чистого поля утворився ряд озер-кругів з великою глибиною. Це Святе озеро (в центрі села), озеро Почаїв, Стибин і кілька мен­ших озер (нині боліт). Язичницьке село зі втраченою давньою назвою стало іменуватися Свя­тим. У 1957 році зголосились на нейтральну назву села - Озерне. У 1782 році було збудовано церкву св. апостолів Петра і Павла. 22 жовт­ня 1910 року за священника Микити Красновського в с.Святе було освячено перебудований храм св. апостолів Петра і Павла. На початку квітня 1905 р. у селі було відкрито фельдшерську амбулаторію. 1906 р. за рішенням повітового земства, затвердженого чернігівським губернатором, у Свя­то­му було відкрито земську бібліотеку, котра, проте, запрацювала лише з наступного року. Створений насильно колгосп назвали "Перемога". 1937 року зруйнували церкву. У 1960 році на місці церкви збу­ду­ва­ли бу­динок куль­тури з приміщеннями для бібліотеки та правління колгоспу. Війна забрала життя 134 односельців.

А на хра­мове свято св.апостолів Петра і Павла 2009 ро­ку Патріархом Київським і всієї Ук­ра­ї­ни-Ру­си Філаретом у селі бу­ло освячено нову сільську церкву.

Лихолітки – середніх розмірів село, розташоване на межі Старських боліт та невеликих лісів обабіч автошляху Козелець-Носівка-Ніжин відразу за північно-східною околицею центру громади – селища Козелець. З південного сходу протікала річка Карашня, яка, за переказами, була судноплавною і впадала у р.Остер. Один з лісових масивів називався Конторщина, бо в ньому, за місцевою ле­ген­дою, знаходилась контора купців, які на суднах по річці перевозили різні товари. Інший ліс, те ж за місцевою легендою, називався Рим, бо там була контора купця Римського, вихідця з Польщі. Хо­ча очевидно назву урочищу дали ще сіверські племена, які у ранньослов’янські часи пере­се­ли­ли­ся у наш край з Дунаю. Коли засноване село, точно не відомо. Проте до реєстру Козедецької сотні 1649 року за­не­се­ні іме­на козаків Богдана та Пилипа Лихолітченків. У тому ж реєстрі носівським сотником за­пи­са­но шлях­тича Лавріна Антоновича Лихолітського. На думку кандидата історичних наук, дос­лід­ни­ка ко­зацьких родоводів В.В.Кривошеї, саме Пилип Лихолітченко був можливим засновником ху­то­ра на місці сучасних Лихоліток у середині XVII cт. Відомо, що до перепису 1666 р. Лихолітки не потрапили. У 1912 році, після Столипінської реформи, яка дозволяла селянам виходити з общини і селитися окремо, виникли хутори Слобідка, Колесниківка, Журавлівка, Вербівка. Усі вони були примусово зселені радянським режимом у 1939 р. За роки війни на фронт бу­ло мобілізовано 185 лихолітчан, з них загинули 103 (55,66%), у т.ч. учасник Сталінградської битви, кавалер двох орденів Чер­во­но­го Прапора та ордена Чер­воної зірки, командир 29 гв. стрі­лець­кого полку полковник Микола Олек­санд­ро­вич Гламазда (1900, с.Лихолітки-02.08.1945, м.Люблін, Польща). З 11 вересня 1941 до 20 вересня 1943 року село було оку­по­ване фашистами. У післявоєнний час великих успіхів при відгодівлі свиней до­сягла Євдокія Андріївна Жу­ра­вель (15.08.1922, с.Ли­хо­літ­ки-26.09.1979, там же). За важку працю Є.А.Жу­ра­вель була нагороджена ор­де­на­ми Леніна та «Знак По­ша­ни».

Лише за часів незалежної України, 1997 року, в пе­ре­бу­до­ва­ному приміщенні колишнього рад­­госпного дитсадка було ос­вя­чено першу в історії села Свято-Воскресенську церкву. Її пер­шим і на сьогодні незмінним настоятелем став ко­лишн­ій воїн-афганець ієрей В’ячеслав (Ар­тюх), уродженець сел.Козелець. На початку 1990-х ро­­­­ків було відновлено Ли­хо­літсь­­ку сільську раду. На зем­лях ряду сіл району бу­ло створено Чернігівську фі­лію пле­мін­но­го заводу «Агро-ре­гі­он» з цент­раль­ною садибою у Лихо­літ­ках. Того ж 2008 ро­ку відкрито для маленьких ли­холітчан но­ве при­мі­щен­ня дитячого садка.

Данівка - велике село, що розташоване у заплаві тихої річки Остер. Данівському старостинському округу підпорядковане також і село Кур­гансь­ке. Біля південно-східної околиці села бере початок р. Трубіж. Перші поселення людини на цих землях з’явилися ще за часів пізнього неоліту. Поселення Данівський міст було заселене і за часів Київської Руси (Х-ХIII ст.). Слово Дановка, як спочатку називався на­се­ле­ний пункт, пе­рек­ла­да­єть­ся з польської «подарунок», тобто ці землі власнику села подарували. На користь цієї вер­сії говорить той факт, що у реєстрі Чернігівського полку за 1649 рік записаний ко­зак Лаврін Даниць­кий, тобто вихідець з Дановки. У селі була збудована Воскре­сенсь­ка церква, що згадана під час ревізії церков Козелецької протопопії 1746 року. Більша час­ти­на сільських земель належала розташованому поряд Свято-Георгієвському монастиреві. 1851 року тут збудовали нове дерев’яне приміщення Воскресенської церкви, що простояло до 1930-х років, коли бу­ло знищене разом з церковним цвинтарем. 1919 року був створений сільський червоний партизанський загін. У середині 1930-х років зруйновали церкву. Після війни на тому місці, де вона стояла, збу­дували меморіальний комплекс на честь загиблих у Великій Вітчизняній війні односельців. 20 вересня 1943 року Данівка була звільнена від німців. Закінчилася війна, але не повернулися 237 данівців. За часів незалежної України у селі було збудоване сучасне шкільне приміщення. 2000 року кол­­госп ім.Леніна реор­га­ні­зу­вали у колективне підприємство. Наступна реорганізація від­бу­ла­ся на­прикінці 2006 року, коли за нового керівника господарства Василя Михайловича Єрмолка на ба­зі КП ім.Леніна утворилося товариство з обмеженою відповідальністю «Данівське».

Духовну розраду данівці знаходять у по­бу­дованій на початку XXI ст. новій церкві.

Курганське – невелике село, котре розташоване серед боліт, час­ти­на з яких осушені, на березі р.Трубіж за 12 км на південний схід від селища Козелець. В урочищі Курган археологи ви­я­ви­ли по­селення залізного віку. У документах 1636 р. згадано ім’я Григорія Гавриловича Курганського, цехмістра теслярського цеху Козельця. Згід­но перепису 1666 р., у сусідньому с. Данівка жив Левко Курганський, тобто переселенець з Кур­ганського. За даними Рум’янцевського перепису 1766 р. селом Курганське володів київський полковий оса­вул Микола Савенко. Поряд знаходився козацький хутір Курганський. Проживала на хуторі й не­велика група посполитих, які були підданими родини Дараганів.

Село Булахів - центр однойменного старостинського округу, розташований за 12 км на південний за­­хід від Козельця.

Можна припустити, що поселення в урочищі Броди існувало уже за часів Київської Руси.   Його першопоселенцями, ймовірно, були люди східного генотипу, у т.ч. й на прізвище Булах. Одним з таких поселень і був древ­­­ній Сколов, що знаходився на місці сучасного Булахова. Сучасну назву село дістало від імені багатого першопоселенця скловара-гутника Булаха, ви­хід­ця з Волині, який переселився на Лівобережжя України. І згодом, поруч із древ­нім Сколовим хутором, що отримав свою назву від озера, що мало фор­му декількох об’єд­на­них вод­них кругів - колів (нині це озеро зветься Колов), виникло нове по­се­лення - Булахова хутір. Священиком сільської церкви Успіння Пресвятої Богородиці був о.Олександр (Волевач). Генерал-майор Олек­сій Соболевський (1821-31.10.1901, с.Булахів), влас­ним коштом збудував у селі дерев’яну Свято-Успенську церк­ву, освячену 1875 року. В 1962 році церк­ву і цвинтар знищили, а на їх місці побудували приміщення Булахівської середньої школи (нині ЗОШ I-III ст.). Під час радянсько-німецької війни 453 жителів села мобілізували до Червоної армії. Закінчилася війна, але 211 булахівчан не повернулися додому з її доріг. У пам'ять про них у 1970 р. бу­ло споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, де увіковічені імена лише 167 з них. Ка­ва­лером ордена Червоної Зірки та 2 медалей «За бойові заслуги» повернувся додому учас­ник обо­ро­ни Севастополя Ілля Данилович Жучок. 1951 року в Булахові було відкрито дільничну лікарню, у якій працювали двоє лікарів.